Ексклюзив
"Війна – це не тільки бойові дії": історія добровольця Віктора Дударя
Ексклюзив

"Війна – це не тільки бойові дії": історія добровольця Віктора Дударя

14 Жовтня 2021, 14:04
Віктор Дудар (фото з особистого архіву)
"Найсмачніша каша – з кукурудзи під обстрілами в "зєльонці", яку ми їли руками"

Навесні 2014-го, коли Україну з боку "східного сусіда" заштормило не по-дитячому, а частина кадрових військових зрадила присягу і перейшла на бік агресора, Україна встояла завдяки "вмотивованим гвоздікам" (як називають часом самі себе наші бійці). Завдяки тим, хто знав: якщо не захистять вони – то хто?

Наш колега-журналіст Віктор Дудар пішов у військкомат одразу, як тільки Рада Федерації дозволила входження російських військ в Україну. Він раніше навіть не служив у війську, а за десантурою з повагою спостерігав через пруття паркана поблизу редакційного офісу у Львові. Але виявилося, що бути десантником – це не тільки носити тільняшку чи берет, десантура – вона в серці.

З Майдану – у військкомат

Я записався в добровольці ще в березні. І в бригаду саме таких направляли – хто визвався добровільно. В роті нас було, мабуть, 80% таких, - згадує Вітя. - Тоді, навесні 2014-го, цей процес виглядав приблизно так: люди приходили в військкомати, казали: я хочу, там складали списки, а далі по ходу, за потребою викликали.

1 березня з’явилося рішення Ради Федерацій про використання російських військ в Україні. Вже тоді стало зрозуміло, що бути великій війні, і наступного дня я пішов до військкомату. Це була неділя, але вже застав там натовп злих дядьків, багато з них лиш з Майдану повернулися. Почали складати списки, з’ясовувати, в кого які є документи, хто служив, хто не служив… Я раніше не служив.

Хоча що таке армія – уявляв, оскільки вів відповідну тематику в газеті – і коли працював у "Молодому буковинці" в Чернівцях, і у Львові в"Експресі". Що таке зброя, мав поняття, стріляв з неї час від часу при всіляких оказіях. І фізично здихлею ніколи не був. Але тоді таких заморочок навіть не виникало: зможу – не зможу. Тоді було ясно, що почалася війна і треба йти комусь воювати. Нам було головне, щоб нам дали зброю. А далі вже "по ходу п’єси" ми би розібралися.

Віктор Дудар (фото з особистого архіву)

Зараз можна зустріти думки, що за відповідної команди усе тоді можна було закінчити за кілька днів. Але як правило, це думки людей рівня солдата, сержанта чи, може, молодшого офіцера. Насправді не все було так просто. Не було достатньо боєздатних і вмотивованих сил. На папері в тебе може бути бригада. Навіть фізично вона може бути в наявності: техніка, "гвоздіки" ("гвоздіками" солдатів називають). Але "гвоздік" має бути вмотивований. "Гвоздік" має хотіти воювати. Має розуміти, не боятися, іти на ризик. Ризикувати своїм життям. Не боятися стрельнути в противника. А з цим усім не так просто було на початках…

Я вже не застав перший етап. Мене призвали аж в кінці липня. Чекав довго, вже навіть думав податися до добровольчих батальйонів. А тим часом працював, їздив у відрядження на Донеччину – якраз коли там бої за Слов’янськ велися. А як військовий я туди поїхав уже після мобілізації.

"Десант завжди йде першим"

Наприкінці липня мене нарешті призвали.Оскільки я закінчив юрфак, то у мене в приписному і у військовому написали військово-облікову спеціальність "писар" (тепер це називається "діловод"). Приїхали ми на полігон, і там іде відбір: розпитують, хто де служив, у якого спеціальність, дивляться військові квитки. Побачили, що я писар – почали шукати, в якому підрозділі діловод потрібен. А я й пояснюю, що я туди прийшов саме тому, що писати вже ніби як піднабридло і я хочу трохи повоювати. Діловоди, які мене ж і оформляли, переглянулися, ну і пішли назустріч моїм бажанням. Поставили мене стрільцем-номером обслуги кулемета. Так я став солдатом.

Почалася служба. Спочатку ганяли на навчаннях на полігоні в Старичах. Щодня підйом о 6, поснідали - і погнали на навчання.  Тактика, пересування на полі бою, пересування в пішому строю, пересування за технікою, штурм будівлі, евакуація поранених, надання першої допомоги, поміж тим – постійна стрільба. Позаймались тактикою - пішли стріляти, освоїли пересування "двійками", "трійками" - і на вогневу позицію ти вже не просто йдеш, а біжиш відповідно до того, як має пересуватися підрозділ у бою. Як казав наш командир – "настріляєтесь до усрачки". І справді, стріляли постійно, багато. Бригада в боях брала участь давно, найпершою поїхала на Схід. Вже було розуміння, що боєць має бути зі своєю зброєю, що автомат – це як продовження твоїх рук, як якась природня річ, якої вже бракує, якщо ти без нього.

Бригада десантна. Багато військовослужбовців цього підрозділу брали участь у міжнародних місіях. Підготовка в "вісімдесятці" завжди була на високому рівні. Тоді туди прийшли зовсім молоді люди. Командиру роти було 24, командиру взводу – 22 – тільки-тільки закінчив навчання, і ось: тримай взвод і готуй його їхати на війну. Чудові офіцери, інструктори прекрасні, залучали інструкторів "зі сторони", і з розвідки, нас навчали іноді люди, які одне одного знали тільки за позивними…

Нам одразу довели до відома, що десант завжди йде першим, завжди на найважчих ділянках, тому нас готували до ротації наших в Луганському аеропорту. І потім упродовж тижня чи двох на кожному шикуванні командир питав: хто не має бажання служити у високомобільних десантних військах – вийдіть зі строю. За цей час кілька людей справді вийшло з батальйону – не з нашої роти. Звісно, додому їх ніхто не відправив, бо ж вони мобілізовані, але перевели в інші підрозділи. Згодом і війна показала, хто справжній десантник. Адже бували й ті, що строкову службу в десанті служив, а намагався завжди триматися подалі від передової – поближче до кухні, а були навпаки ті, хто ніколи раніше на мав стосунку до десантників, але проявив себе достойно.

Отже, 30 липня мене мобілізували, до кінця серпня ми проходили підготовку. А 30 серпня ми прибули в АТО…

Перше вересня 2014-го, четверта ранку

Служив у 80-й, як вона тоді називалася, аеромобільній десантній бригаді - зараз вона 80-та десантно-штурмова, - продовжує Віктор. - Окремий наш батальйон є у Чернівцях, і три у Львові. Я служив у 2-му батальйоні у 4-й роті. Пишаюся приналежністю до десантно-штурмових військ, це еліта. Раніше щодня роками ходив на роботу повз частину, розташовану біля мого офісу. То вже пізніше обнесли бляхою паркан, а до того були звичайні прути, через які можна було бачити, як вони займалися там. Думав – о, круто, десантники. А потім так вийшло, що і сам став десантником.

Бути десантником, як каже мій друг Сергій, справжній десантник, це не просто носити тільняшку і берет. Це – в серці. Десантником треба бути за духом. Звичайно що і фізична підготовка потрібна, і психологічна, і стрибки з парашутом здійснювати... Правда, я перший стрибок здійснив на зборах резервістів, а на початках було не до стрибків. Але головне – дух.

Отже, став я бійцем. В принципі нам видали все, що належалося: форму-"дубок", тільняшки авансом (бо в десантурі тільняшку треба заслужити), труси хороші чорні універсального розміру – наскільки розтягуються, стільки й людей туди влізти може, шкарпетки, кепку. І берци – ті, які я називаю "дерев’яхи". Зазвичай взуття "розходжується" під ногу, а берці цього типу мали прекрасну здатність: в них навпаки, нога стиралась під взуття. Причому ті армійські берці були тієї ж фірми, що випускає взуття і зараз, і зараз воно цілком зручне. Просто тоді фірмі задача така не ставилася державою – робити зручне, людське. Зрозуміло, що тоді ті берци я навіть не взував – ходив у своїх цивільних "катерпілларах", у яких ще по Майдану ходив.

Приїхали ми на Схід ешелоном, розвантажили техніку, маршем доїхали до селища Побєда, там на той час був штаб оперативного угруповання «Північ». Задача нашого батальйону була - підсилення нашого першого бату, який тоді був в Луганського аеропорту. Йшла рубка за аеропорт, і нас готували до того, що ми будемо заходити за Луганський аеропорт.

Облаштувалися, спробували рити окопи, траншеї. Там грунт такий, що лопатою не копнеш – шкрябали як по камінню. Я тоді придумав брати металеві кілки, якими кріпляться величезні військові намети, такий кілок забивати кувалдою в землю - так вдавалося виважити оті брили. Прокопали собі таку велику яму, акуратненько там повлягалися… Оце ніченьку там лягли ночувати, накрилися брезентом, яким БТРи накривають. Бо вдень ще була спека, дихнути нічим, а вночі дубак. Клімат такий.

Віктор Дудар

Віктор Дудар Фото: facebook.com/viktor.dudar.7

І от першого вересня о четвертій ранку вартовий кричить біля входу: "Гради!"

Схопився. Взуватися? Та ну його, бігти треба. А то були навіть не "гради", нас з території Росії обстрілювали "смерчами". Це потужніша установка. Більший калібр, більшу дальність має… Вибіг, дивлюся – красиво так летять оці ракетки в наш бік… А в нас там стояла така зенітна установка «тунгуска», вона нас фактично і врятували під час того першого обстрілу, позбивала частину тих ракет. Вона багатоствольна, радіолокаційна станція працює, наводиться на ті ракети і лупить. Тож перший обстріл для нас був більш-менш "пристрілочним".
Усі позабігали хто куди, я забіг в бункер поруч, в який ми боєприпаси складали… Біг ніби близько і швидко, а коли дістався – там уже битком набито народом… Так, там бетонне перекриття. Але ж ми туди боєприпаси склали! Скількись сот кілограмів… Якби прилетіло, ніхто б нічого від нас не знайшов...

Жарти жартами, а згадував це недавно, коли верховний головнокомандувач разом з головнокомандувачем ЗСУ, міністром оборони, начальником Генштабу і прем’єром прилетіли в АТО одним вертольотом… Та однією ракетою ЗРК "Стріла-10" нараз можна позбавити країну військового керівництва! Як так…

Ми ж толком нічого не знали, що нас очікує – тоді проти нас не так активно використовували реактивну артилерію – "гради", "смерчі". Більше мінометну артилерію… А реактивна - це крута штука. Я на зборах потім потрапив у підрозділ РСЗВ (реактивної системи залпового вогню – ред.) – там батареєю "місячний пейзаж" робиться на раз-два…

Було страшно. Страшно всім

Було страшно. Звичайно, - зізнається Вітя. - І вперед я рвався не з самого початку. Певний період був потрібен, щоби "вкурити", що відбувається. Потрібно було освоїтися, "підгледіти" за досвідченішими товаришами, як і що робити. Страшно всім. Хто буде казати, що не страшно – бреше. Не буває не страшно, коли по тобі міна свистить чи прилітає поруч, чи сидиш у бліндажі, а воно на голову летить. Треба долати цей страх. А іноді він і помагає. Якщо ти безстрашний і ти безстрашно встав, коли по тобі стріляють - тобі прилетіло і все! А страх підказує: треба сховатись. Але коли треба перебігти, а тобі страшно, то кажеш страхові: ну чувак, ну мені треба от туди, тож давай якось… порішаєм.

Звісно, все можна зрозуміти. У всіх хтось вдома є і чекає: дружина, діти, батьки, дідо з бабою… Але якщо міркувати так, то ми не те що не переможемо – ми взагалі навіть не відіб’ємося. Відмазок можна придумати безліч. Але не треба.

Після Побєди – Весела Гора

Ми десантний підрозділ. Висадки з гелікоптерів у нас не було, але з броні настрибалися достатньо, - пригадує Віктор і розповідає деталі. - …З аеропорта пацани вже почали виходити, бо не було резону його утримувати. То ми вже також в аеропорт не пішли. Після Побєди висунулися в сторону Металіста, під самий Луганськ. Наша рота була перекинута обороняти два мости через Сіверський Донець (один у Щасті стаціонарний - зараз там позиція "Фасад", де двох російських диверсантів захопили, а другий трохи далі понтонний). Я попав на стаціонарний. Навпроти село – Весела Гора. Ми були безпосередньо біля моста, з висотки нас прикривав ще один взвод нашої роти, вони були з СПГ і всілякими гранатометами. Там дорога йшла, входила в поворот. Наша задача була, якщо попруть танчиками, відбити танчики, зупинити і дати можливість, якщо ми відійдем, щоб сапери підірвали міст. Щось півтори тонни тротилу тоді до нього примотали…

Танчики не дійшли, а наша 5-та рота разом з "Айдаром" потрапила там в засідку в районі Цвітних Пісків, через наші позиції вони виходили, вивозили 125-й БТР, в який прилетіло… половина екіпажу мертвого, половина контуженого виїжджали через нас.

Далі почалися Мінські переговори і лінія розмежування пройшла по річці. Через нас виводили і спрямовували всіх – хто десь загубився, лишився… Паролі якісь мали називати, ліхтариками світити…

Фото з особистого архіву Віктора Дударя

Нам часом давали невеликі відпустки, але я мінявся з тими, кому, як вважав, більше треба. Настав момент такий, що мені реально там було комфортно. Звичайно, скучав, усе як має бути. Але не було пригнічення там. Тільки команда "На виїзд!" – і я вже в шоломі і на БТРі.

Ми от у себе завели таке правило в компанії, в підрозділі: "Не нагнітати". Завжди трапляються люди-"всепропальщики", які ниють: усе погано, нас здали, нас продали, нам недодали… Я це не переношу… Не люблю цієї "української натури" - "взяти бандуру і співати журливих пісень". На щастя, серед друзів, з якими досі спілкуємося – усі в нормальному бойовому настрої. Намагаємося на зводити це все до "плачу Ярославни на валу".

Війна змінює загалом дуже багато речей. Розумієш, що багато чим у цивільному житті переймався з того, чим в принципі не треба перейматися. Розумієш, яке життя швидкоплинне і непередбачуване. Сьогодні ходиш, а завтра вже тебе несуть. Що матеріальні статки - дуже примарні. Стояла хатка – гуп, і вже нема хатки, лиш купа цегли. Думаєш: хтось же її збудував, трудився, вкладався, а з того боку хтось смикнув за шворочку в гарматі – і все. До смерті набагато простіше ставишся, по-філософськи. Розумієш, що це річ невідворотна і рано чи пізно настане. Ми оце коли зараз наших ховаємо – то йдемо потім десь пом’янути окремо. От нещодавно ховали товариша, та й сидимо, випиваємо, розказуємо, згадуємо. А згадується зазвичай що – щось смішне. Бо ж війна - це не тільки бойові дії, це велика частина якогось побуту, навіть фольклору. Згадуємо, сміємося. Підходить офіціантка, питає: а що, хлопці, святкуєте? Та не святкуємо, поминаємо… Ну а що плакати? Його вже не повернемо. А йому було також приємно з нами посидіти і посміятися разом.

"Найсмачніша каша – з кукурудзи під обстрілами в "зєльонці", яку ми їли руками"

Самому було дивно, наскільки людина звикає до свого спорядження, - сміється Вітя. - Спершу ті бронежилети, шоломи – важкі, незручні. Хоч і кевларова каска, та все ж… А потім якось взимку на Кримському заступаю в наряд, і розумію: треба повертатися. Напарник питає: чого? "Таж шолом забув", - кажу. Він хмикнув, відповідає: так він взагалі-то в тебе на голові. Настільки звикаєш, що не просто "вдягнув і забув", а ще й "вдягнув і почухав". Як окуляри люди часом шукають, забувши, що вони на лобі.

Але одного разу таки забув шолом. До того ж, як це трапляється, саме тоді, коли він виявився дуже потрібним. Я не забобонний, але знаю, що якась чуйка таки буває в певних ситуаціях. Тоді ми були в житловій забудові, наш пост розташувався біля закинутого колодязя. Ми заступили вдень на пост, і мене щось ніби змусило в тому колодязі поприбирати. Все подіставати зсередини – в разі чого, щоб можна було туди застрибнути. Витягнув звідти якусь обірвану трубу, втоптав цеглу в дно, з напарником перевірили – в бронежилетах, в розгрузках удвох поміщаємося. Ну, про всяк випадок. Заступили в ніч там само в наряд – а я каску забув. Та вже вертатися не було як.

Зазвичай уже коли обжився там, то чуєш, коли йдуть "виходи" від "градів" чи мінометів – свисту ще не чути, але є хлопок. Та ми були за сараєм, а вогонь по нас вели з такої позиції, що нам було не чутно і не видно. Врятував хлопець з іншої позиції, який почув «вихід» і встиг крикнути в рацію: "Гради!". Ми стрибнули в колодязь. Сиділи там, сопіли, пихтіли – а воно точно поруч прилітало, на город падало, з сарая шифер літав… І от я думав: завжди в шоломі ходив, а раз забув – і то може шматком шиферу прилетіти в макітру… Було би прикро.

Віктор Дудар

Віктор Дудар Фото: facebook.com/viktor.dudar.7

Щодо їжі – і армія забезпечувала, і волонтери приїжджали. Звісно, бувало всіляко. Було, на 32-му посту, який був оточений, хлопці не мали що їсти. Це зрозуміло. Раз ми від обстрілу ховалися – заїхали в "зєльонку", не встигли взяти з собою продуктів. Ну хотілося їсти… мали баклажку води, налущили кукурудзи з поля поруч, випалили цинк (коробку – ред.) з-під патронів, щоб фарба повідлітала, зварили кашу в тому цинку… Фоточок, на жаль, нема – не до того було, ми тоді якісь бігали всі з круглими очима, думали, що нам всім гаплик і додому ми вже не повернемося... То вже потім освоїлися. З того цинку їли ту кашу руками, бо ж недосвідчені були – уже потім у мене завжди в розгрузці була ложка. А тоді - команда "виїжджати", а ми на ходу руками кашу їмо, водій кричить "дайте мені", годуємо з рук його – а йому ж і кермувати, і їсти… Смачнішої каші я в житті не їв, правда! Голод – найкращий кухар.

А потім "мальчікі заматєрєлі"! В БТРі завжди був недоторканний запас боєкомплекту, ми завжди возили його "з вершком" - патрони, гранати, а видають ще – беремо ще; завжди недоторканний запас води – плюс до того, що видають на виїзд; і недоторканний запас їжі – також плюс до того, що видають на виїзд. Та взагалі, якщо в людини рівні руки і ще трохи хоч якоїсь господарськості, то вона в принципі не пропаде. А іншому що не дай – він все одно загубить чи зламає. У нас були нормальні пацани, ми самі з усім справлялися і за нами не треба було їздити і варити нам їсти. Ми розподіляли наряди, завжди знаходився хтось, хто вміє готувати трохи краще, інші йому трошки допомагали – і справлялися».

"З місцевим населенням треба працювати, їм десятиліттями гадили в голови"

Місцеве населення на Сході - дуже різне, - розповідає колега. - Ті, які за нас – за нас на всю катушку. Але є й інші…

Пам’ятаю, на День армії ми були в Лисичанську. Я саме був в наряді на КПП на базі батальйону, а місцеві там влаштували цілий автопробіг – спеціально проїжджали повз нас, з прапорами, сигналили… приємно.

А коли виїжджали всім батальйоном влітку 2015-го з Лисичанська на масштабні навчання на Широкий Лан на Миколаївщині, тоді наше українське населення запанікувало: "Ви нас бросаєтє? Єслі ви нас бросітє, нас тут всєх пєрєрєжут". Це тоді з російських джерел і розпускали ці всі панічні чутки. Ми обіцяли, що повернемся. Ще якось, коли їхали на виїзд, жінка з дівчинкою маленькою плакала і хрестила нас вслід – їй було за нас страшно…

Фото з особистого архіву Віктора Дударя

Потім ми повернулися після навчань, з нами приїхали хлопці зовсім нові – з 4-ї, 5-ї і навіть 6-ї хвилі, вони ще взагалі бойових дій не бачили, всім цікавилися і все розпитували. І от ми висадилися в Харківській області, звідти маршем через Ізюм, Славянськ їдемо в Лисичанськ. А комбат придумав таку фішку, щоб ми не зразу заїжджали, а зробили об’їзд по місту. І от ми їдемо колоною, на кожному БРТі прапор, якраз був вихідний день і багато людей гуляли, руками нам махають… Наш БРТ з якоїсь причини призупинився, аж тут іде родина: чоловік, жінка, дівчинка маленька. І як у кадрах з хроніки другої світової: чоловік піднімає дівчинку на руки до нашого БРТа, в неї квіти, і вона віддає їх комусь із наших хлопців, хто вже з пізнішої хвилі… Це було таке розчулення і захоплення – як нас зустрічають! Це було дуже приємно.

Або як у Харківській області на БТРі в нас почала шина горіти, зупинилися. Повз проїждала маленька червона машинка, вийшла жінка з дівчинкою - обидві у вишиванках. "А ви оттуда?" - "Та оттуда". "А долго тут будєтє?" - "Ну як вийде…" Поки ми ремонтували колесо, вони повернулися і величезну тацю домашніх пиріжків привезли. Дуууже смачних… І волонтери були, привозили всілякі смаколики, і на Великдень кошички, яйця, пасочки…

Але траплялися і підпиті компашки "на райончікє", з яких нам ризикували і "фак" показати. Але такі поспішали зникнути після такого "геройства".

Так що там є чудові люди, інтелігенти, волонтери, з чистим розумом і страшною люттю до цієї вати. Але і вати вистачає, з усіма цими російськими наративами на кшталт «ето політіка, кто-то на етом наживаєтся, враг нє тут, а в Кієвє, а прі Януковічє долар бил по восємь»… Там з людьми треба працювати, їм гадили в голови десятиліттями - спочатку Росія, потім "риги"…

Провал інформаційної політики має страшні наслідки.

Якось у Сєвєродонецьку ми вибори охороняли, бо до місцевої міліції довіри не було. Підійшли якісь двоє до БТРа, я п’ю каву, вони також, куримо.

"А вот ми всю Украину кормілі", - починають. Хлопці, ану дивіться. Ось у вас пів області зараз розвалено. Все стоїть, нічого не працює. А не скажете, хто ж зараз Україну годує, якщо не ви, а вона досі не голодує? Нема відповіді. "А вот у вас люді лучше живут" - Так. Я більше скажу, вони ще й зарплати менші отримують. А чому так? А тому що ми стоїмо на центральній площі Сєвєродонецька, і ти окурок під ноги кинув, а я – в спеціально жестяночку від тушняка, з якої собі попільничку зробив. І стаканчик від кави ти також не в смітник кинув, а в мене до БТРа мішечок прив’язаний для сміття. Я приїхав хтозна звідки в твоє місто і роблю так, а ти – так. Ось така дрібничка, штришок, а він важливий.

Наша інформаційна політика має бути агресивна. Ми в стані війни.

Зараз змінюю життя тим, що пишу

У мирному житті буває непросто. Після дієвості і результативності там – повертаєшся сюди, а тут усе інакше. Тому треба адаптуватися, обживатися, працювати зі спеціально навченими психологами. Хтось вважає, що не треба, краще випити соточку - а ні, не краще...

А ще там ти змінюєш ситуацію зброєю, а тут у кожного інша зброя. Я намагаюся впливати на світ тим, що пишу. Хоча усвідомлюю, що реальні зміни можливі тоді, коли цього захочуть всі. А поки що не всі їх прагнуть. Одні скучають за «совком», хтось же голосує за ОПЗЖ. І результат ось такий. Хтось не стримується і дає в вухо – як мій товариш Вася, якому водій у маршрутці на пред’явлене посвідчення сказав «Шо ти мені свій вовчий білет показуєш?». Далі їхав, тримаючись однією рукою за кермо, а другою за вухо. Я реагую спокійніше. Також мав суперечку з водієм, який не вважав нотаріально посвідчену копію посвідки достатнім документом… Тут саме товариші по службі нагодилися – довелося вже відбивати водія від них і заспокоювати хлопців.

Фото з особистого архіву Віктора Дударя

Або ось у Чернівецькій облраді в одній сесійній залі засідають депутати-АТОвці і депутати від ОПЗЖ, які привітали партію Путіна з перемогою на виборах… Ну мав би бути якийсь політичний тиск, громадський осуд, якісь акції, щоб про таке навіть гадки не було більше ні в кого і ніколи на Буковині… Але ні. Тому – робимо кожен свою справу і чекаємо, коли нас збереться критична маса – тих, хто змінить Україну.

1