Мізрах Ігор: «Коли відгримить небо…?»

Ігор Мізрах

Мізрах Ігор: «Коли відгримить небо…?»
2 Березня 2022, 17:35
читать на русском
Я переконаний, що чоловіки, які спішно покинули територію країни в момент початку війни та оголошення мобілізації, заслуговують на суд.

Війна природно наповнила новими сенсами світ, про який, як мені раніше здавалося, я знаю, якщо не все, то майже все.

Моя бадьора самовпевненість разом із титулами експерта у всіх «ключових сферах життя» та іншими зарозумілими радощами залишилася в довоєнному минулому.

У тій, вже мало не далекій, реальності, де ми грали в успіх та престиж, а понти мали значення.

Я не став ні тремтячим хлюпиком, ні неврастеником із застиглим обличчям. Просто війна, як строга господиня, змахнула зі столу життя все порожнє і непотрібне, за шість днів і ночей зробивши нас самими собою, справжніми.

Моя потреба висловитись теж абсолютна і позбавлена ​​сумнівів. Я й до війни не був боязким мовчуном, а зараз активна позиція є єдино вірною.

Багато справ (розмови, тим більше) війна відклала на впевнене «потім», і це так само вірно, як і те, деякі речі вона веліла відзначати, фіксувати та визнавати життєвими істинами прямо зараз. Причому, без страху та сором'язливості.

Так ось, я переконаний, що чоловіки, які спішно покинули територію країни в момент початку війни та оголошення мобілізації, заслуговують на суд.

Прошу зрозуміти мене правильно, браття. Я не снайпер і не військовий льотчик, я поки що не спалив жодного російського танка і мені 50, а не вдвічі менше. Я не претендую на роль героя, який рятує Націю.

Але я є впевненою часткою моєї Нації, моєї Країни, мого Народу, що зустрів ворога ненавистю та вогнем. Я український чоловік, який перебуває в Україні та в повному розпорядженні Української держави. Я роблю те, що зобов'язаний робити, і готовий за наказом почати робити щось інше, потрібніше моїй країні цієї миті її долі.

Говорити про особисту мужність безглуздо і наївно, збільшувальне скло війни показало, що наша Україна це батьківщина героїв, земля найкращих воїнів планети, і немає більшого щастя, ніж бути її частинкою, не головною, не найкращою, але рідною та відданою до кінця.

Саме це почуття, разом із ненавистю до росіян, заповнює мене всі ці дні та ночі. Воно ж, я певен, живе в душах мільйонів українців та українок, великих та маленьких, дорослих та юних, різних, але таких невблаганно рідних.

Це почуття безпомилково говорить мені, що сильні молоді чоловіки, що залишили Батьківщину з початком війни, це сторонні і чужі мені люди. Вони можуть бути молодшими і підготовленішими за нас, що залишилися, вони можуть бути багатшими і здоровішими, але що нам сьогодні до того, що не робить підготовленішими, сильнішими і багатшими за Україну і нас, її воюючий народ?

Мій диплом юриста може згоріти у вогні великої війни, але юрист у мені зникне тільки зі мною. І цей внутрішній юрист впевнено каже, що дії людей, які залишили країну з початком війни, підлягають юридичній оцінці та вимагають законодавчих дій.

Звісно ж, твердість не виключає людської вибірковості, та й саме поняття військової придатності у наші дні виглядає своєрідно. Це так, але держава сама вирішить, кого і як послати у бій, на пост, на склад, у шпиталь чи інше місце. Йому, державі, важливо знати, що має здорові чоловіки, готові виконати будь-яку команду.

Якщо подивитися відсторонено, із законодавчої позиції, все виглядає ще простіше, чоловіки, що втекли, є ухилистами, дезертирами та панікерами, які порушили свій громадянський обов'язок і не виконали наказу Верховного Головнокомандувача країни.

Я не готовий (та й не час ще) розмірковувати про рівень та форму відповідальності. Доречно говорити і про трибунал, і про конфіскацію майна тих, хто втік, і, звичайно, про позбавлення громадянства, в останньому я переконаний.

З людських позицій все бачиться ще ясніше, ніж із законодавчих. Модні хлопці, що втекли в сусідні країни з пружним брикетом доларів і гарною кредиткою на серці, ніколи не будуть мені такими рідними, як ті люди, поряд з якими я працюю і виживаю під київським небом, що задихається від сирен і вибухів.

Той, хто у тяжку годину протягнув свій український паспорт не військовому комісару, а прикордоннику сусідньої країни, сам зробив свій вибір. А ми не повинні не боятися, не соромитися давати цьому вибору свою оцінку.

Те, що в перші ж дні війни в Україну повернулися десятки тисяч людей, які працюють за кордоном, надає моїм словам остаточну правоту.

Ми вистоємо та переможемо, вписавши в історію світу нову сторінку, трагічну та пронизливо красиву. У неминучому, але ще не наступному переможному завтра, коли відгримить небо і перестануть плакати діти, я хочу бачити тих самих людей, які поряд зі мною зараз. Говорячи «поряд», я маю на увазі і околиці Маріуполя, і київське метро, ​​і Харків, що горить, і Маріуполь, що б'ється. Мені стали рідними і стогнаючі госпіталі, і не сплячі редакції, і блокпости на всіх перехрестях країни.

А ось ті, хто дивиться нашу тривогу та біль по телевізору, хто навіть цю статтю читатиме в якомусь затишному словацькому готелі, мені ніхто. Вони самі відокремили свої біографії від долі нашої героїчної Батьківщини, і я нічого не відчуваю.

Ступінь провини перед державою кожного з них має визначити неупереджений український суд, а я не відчуваю до них ні ненависті, ні жалю, ні образи.

Моє кохання та моє життя належать українцям, моїм братам та сестрам. Ненависть, лють і готовність вбивати дістаються ворогові. До беззастережно чужих людей я не відчуваю нічого, і те, що я говорю, я говорю з холодною байдужістю.

Чоловіки, що втекли від війни, не українці. Їх треба позбавити цього великого гордого звання, значення якого ми самі по-справжньому усвідомили тільки зараз, під вогнем війни, через який ми всі йдемо до перемоги.

Слава Україні! Героям слава!

1