Українська культура без росії: чому це актуально саме зараз

Ігор Мізрах

Українська культура без росії: чому це актуально саме зараз
Українка з прапором (Фото: ІМІ)
11 Липня 2022, 19:57
читать на русском
Як розв'язати проблему викорінення російської та радянської культури з українських теренів

Усі тридцять років української Незалежності звучали голоси, що нагадують про необхідність культурно-мовного позбавлення країни від імперського та радянського минулого, і всі ці тридцять років ці вимоги доброзичливо ігнорувалися.

Зрозуміти цю проблему набагато простіше, ніж її вирішити. Старше покоління невблаганно причетне до радянської доби з її сірістю, абсолютизмом та перебудовними катаклізмами. Світ, у якому виростало моє покоління, жив радянськими посилами та розмовляв російською мовою, відносячи туркмена та естонця до однієї "історичної спільності".

250 мільйонів радянських громадян поєднували не лише матеріали партійних з'їздів. Продумано радянськими були фільми, спектаклі, гуморески та навіть анекдоти, які розповідали на кухнях за пляшкою вина.

Стихійним явищам та випадковостям у цьому процесі місця не було. Зерна пропаганди коренилися всюди, від військових драм до новорічних комедій, і те, що тоді ми не знали терміна "російський світ" не означає, що цей "світ" не входив до нас з кожним побаченим кадром і почутим куплетом.

Усі національні прояви зводилися до фольклорних співів, гопак і домр, а то й просто припинялися на корені, залишаючи сцени та екрани масштабним сагам із життя глухих тайгових регіонів, які співали "кличу тебе росією, єдиною покликом", впевнено пов'язуючи радянський період з іншою історією замурзаної імперії.

З висоти прожитих років та набутого досвіду легко побачити, що комуністична ідеологія не була головною вимогою радянської цензури. Невблаганно "російськими" були найвільнодумніші та дисидентські явища тогочасного життя, від офіційно виданого "Одного дня Івана Денисовича" до "Андрія Рубльова" опального Тарковського.

Василя Стуса за написані рядки було засуджено на каторгу та смерть, але при цьому по всій величезній країні їздили артисти розмовного жанру, які читають студентам та службовцям "забороненого" українофоба Булгакова.

Шедевр кіностудії ім. Довженко "Зникла грамота" впевнено ліг на міністерську полицю, як ідеологічно неприпустимий, але країна з'їздів і пленумів, що припала до екранів, захоплено милувалася класово чужими білогвардійцями в "Ад'ютанті Його Превосходительства" та "Днях Турбінних".

Я люблю тебя, Россия, золотая наша Русь…

Русское поле, я твой тонкий колосок…

Мы трудную службу сегодня несем вдали от России…

Последний раз России сможем послужить…

Наведені рядки це не екскурс в історію, вони були написані радянськими авторами в радянський період історії та широко розкручувалися, розвиваючи тезу товариша Сталіна про "виключну роль російського народу".

Російська імперія, одягнена в погано пошитий радянський костюм, була готова до потрясінь і змін, але генетично не могла допустити навіть думки про те, що "хохли", "чухонці" і "басмачі" захочуть дихати повітрям, вільним від російського впливу.

Російська мова сама по собі грала не меншу роль у культурному геноциді народів, що відбувається, ніж літературно-кінематографічне вкорінення в душах людей і народів почуття причетності до спільної імперської долі.

Мовою Пушкіна говорили з радянського екрану Ходжа Насреддін та герої Гоголя, Тарас Шевченко та Георгій Саакадзе.

Навіть шведський Карлсон та англійський Вінні Пух увійшли до мультяшного радянського дитинства переосмисленими та російськомовними, як жителі Тамбова.

Російською співали "Пісняри", казахський ансамбль "Ялла" та естонець Теніс М'яги, а зірковий прорив нашого Володимира Івасюка став яскравим та трагічним винятком із похмурого радянського правила.

Вміле просування сюжетно-мовної однаковості призвело до того, що на момент розпаду СРСР його громадян надійніше за будь-які постанови об'єднувала фонова причетність до російської історії та нації, любов до розвідника Штірліца і потреба подивитися "Іронію долі", сидячи за новорічним столом.

Втім, не варто звинувачувати у перекосі виключно радянський період. Незалежна Україна без жодного примусу впивалася творчістю Лепса та Лоліти, а з кожного київського ресторану долинали надривні армійські акорди улюбленого гурту путіна "Любе".

Українські зірки також швидко оцінили гастрольні можливості російської Євразії. Їх можна зрозуміти, розміри Росії на порядок збільшували особисту популярність і розміри гонорарів, а нічого відверто соромного у проведенні там концертів не було.

Йдеться не лише про недалеких та космополітичних Ані Лорак та Тасю Повалій. Свідомий патріот Андрій Данилко та нинішній Президент України Зеленський були найуспішнішими персонажами російського шоубізнесу.

Не можна не згадати від'їзд з України та свідоме злиття з "російським світом" письменника Лук'яненка і режисера Бортка, авторів знаменитих "Дозорів", який став істеричним путінцем. Мало хто знає, що спочатку показані у фільмі події відбувалися не в Москві, а в Києві, і штабом "темних" у книзі був готель "Дніпро" на європейській площі, який тоді носив ім'я більшовика Калініна.

Звинувачувати окремих творчих людей у ​​прагненні нових можливостей безглуздо і несправедливо. 95% концертного та ігрового продукту країни ставало "російським" або "спільним" через привабливість співпраці з москвою.

Але те, що здавалося українським зіркам та продюсерам величезним вдячним ринком, було їм лише частково, впевнено працюючи на залучення нашої країни до орбіти імперського духовно-ідеологічного процесу.

Незнання законів психологічного впливу не звільняє з його тяжких геополітичних наслідків. Велика війна, що йде, показала, що найефективнішою зброєю Росії була і залишається пропаганда в найширшому розумінні цього слова.

Розкрутивши агітаційний маховик, росіяни самі вигадують міф, самі безоглядно в нього вірять і, як результат, готові безоглядно насаджувати його іншим народам, "рятуючи" їх від незалежності та благополуччя.

Молоде покоління українців, ровесників своєї країни, слава Богу, не страждає від новорічної ностальгії на салатний перегляд рязанівської комедії. Але кожен час має свої пастки. Сучасні технології зробили інформаційні процеси глобальними, і молоде українство за сукупністю причин упевнено обрало російськомовний, а не англомовний сегмент Ютуба та Твіттера.

Не варто ставити молодим громадянам як національно-мовну свідомість жителів країн Балтії. 400 років безперервного ярма це не 45 років окупації, і те, що сьогодні в Україні мовою ворога говорять коментатори фронтових зведень та герої передової, це не вина, а історична трагедія Нації.

Ця стаття це не аналіз і навіть не спроба аналізу. Це заклик розпочати масштабну (таємну та приховану) роботу з виправлення багатовікового культурного рабства, яка не може спиратися лише на заборони та соціальні норми, але має бути проведена негайно та успішно.

За невинністю спільного ТікТоку та Ютуба, за загальною мовою пісень та анекдотів продовжується ховатися загроза втрати національної ідентичності, яка робить нас у рази слабшою у дні трагічного національного протистояння.