Геостратегія культурного суверенітету: Олег Мандзюк про код національної безпеки
Володимир Ліпкан,
Національна спілка журналістів України
Прочитав нову статтю доктора юридичних наук Олега Мандзюка. Головне враження — це масштабний аналітичний маніфест людини, яка прагне висловитися максимально відверто, оперуючи категоріями аналітичного наративу, де захист культурного суверенітету прямо прирівнюється до збереження конституційного ладу та національної безпеки держави. В тексті багато прозорих алюзій, що дають простір для самостійних оцінок читачам. Зараз більшість населення зосереджена на поточних внутрішньополітичних проблемах. Цьому є об’єктивне пояснення, однак це не виключає існування стратегічного виміру державної політики, про який і нагадує автор. Аби оприявнити глибокі лінії доктрини безпеки надбання нації, звернемося до його прямих тез та прецизійних фактів.
Росія дедалі активніше переносить війну в тил України, прагнучи випалити її суверенні символи. Варварський удар окупантів по будівлі НАН України 28 вересня 2026 року, влучання безпілотників у наукові установи, виші й музеї, спроби ззовні нав’язувати українцям своїх провідників — усе це кидає країну в етноцидні жорна окупаційного мороку з метою знищення нашої ідентичності. Саме тому звернення Олега Мандзюка до теми захисту культурного суверенітету є потужним виявом самобутніх засобів для зосередження на головному: спроби становлення української державності повсякчас супроводжувалися нечуваним тиском та використанням широкого спектра гібридних засобів тиранії.
«Справжній патріотизм вимірюється вчинками: коли в 90-х роках Іван Марчук проживав майже 10 років в США і мав можливість стати громадянином США, він категорично відмовився від нього... Тож він зберіг власну творчість, а також убезпечив себе для нас і наших нащадків».
Зрозуміло, що тут розгортається вищий прояв прагматизму дієвої волі та справжній державний чин, який виступає міцним орієнтиром для суверенного генофонду. На відміну від тих, хто обрав шлях екзистенційної млявості, Маестро запечатав свій рух суто в лоні рідної держави. Тож у статті Олега Мандзюка влучно порушується вельми глибинне питання: справжня державна спроможність виростає виключно з відданості національному корінню та пам’яті.
«Пророчість і глибина творчості Майстра є не простою магією. Вона становить унікальний спосіб мислення і передбачення майбутнього. Пльонти Маестро — як приховані нитки буття, а пльонтанізм Марчука — це і є код нації».
У цій тезі Олег Мандзюк формулює фундаментальне націософське правило. «Пльонтанізм» витлумачується ним не просто як художній стиль, а як живий лад і каркас нашої стійкості. Автор влучно нагадує, що Провидець завчасно відчув і випалив у своїх полотнах біль Чорнобиля, і тривалість нинішньої запеклої битви, яка швидко не завершиться. Пльонти Маестро постають як світоглядне переплетення буття, як понадчуттєвий щит, що випереджає час.
«Відзначу, що про Музей Івана Марчука ми чуємо вже років двадцять. Ще з часів президентства Віктора Ющенка ця ідея „майже” була втілена... Моє особисте відчуття у тому, що не хотілося б, щоб, можливо, чужа країна створила цей Музей швидше, ніж влада рідної держави».
Тут, як кажуть, без зайвих слів. Проте надзвичайно помітно, що знаний правознавець тонко відчуває глибокий біль за певний інституційний анабіоз окремих чиновників. Улеслива теза «не на часі» під час війни є виявом світоглядного саморуйнування, адже війна виграється не лише на полі бою, а й у головах та серцях українства. У цьому питанні дослідник Мандзюк справедливо констатує: майбутній Музей — це не просто будівля, а надійний державний ковчег і Храм світла, який має постати негайно, за життя нашого дев’яносторічного Титана.
«Юристи та адвокати, які представляють інтереси Івана Марчука, також стверджують, що Ліцензійний договір 2020 року є кабальним і нікчемним... а захист культурного надбання України має забезпечуватися на рівні національної безпеки».
Вагомим є пряме вказування доктора юридичних наук на певні недоліки нашої правової системи щодо захисту авторського права перед обличчям організованого шахрайства. На основі офіційного висновку Львівського НДІ судових експертиз від 7 серпня 2026 року, який чітко довів підробку підписів, Олег Мандзюк вибудовує чітку правничу основу: правоохоронні органи, зокрема й СБУ, та суди зобов’язані діяти узгоджено з позицій стратегічної ясності, дотримуючись першочергових національних інтересів, з урахуванням засад безпекового законодавства про національну ідентичність та історичну пам’ять. Вручення Президентом України нагороди Івану Степановичу — це не просто подія, а чіткий знак Гаранта Конституції: захист культурної спадщини є засадою державної політики. Руйнація прав митця — це замах на основи національної безпеки.
«Окремо акцентую увагу на постать Лани Барнар... яка видає себе за режисерку документального кіно. Існує велика імовірність, що вона має відносини із державою-агресором... Мета полягає у перешкоджанні популяризації культурної спадщини Українського народу... Ці дії посягають на політику національної пам’яті».
А це найважчий, безкомпромісний безпековий удар. Олег Мандзюк хірургічно точно розкриває анатомію гібридної підривної акції, адже Лана Барнар (вона ж Лана Деларош, вона ж Руслана Берндл) не має жодної загальновизнаної кінокартини а усі її «роботи» — лише дрібні, короткометражні або напівдокументальні відеоматеріали, які слугують виключно для легалізації її статусу в культурному просторі Європи. Під мімікрійним виглядом панівного художнього плину здійснюється планомірна десакралізація наших пророків, подібна до деструктивної діяльності представника епатажного ресентименту та індоктринованої зухвалої меншовартості — О. Бузини. Автор прямо закликає СБУ надати цим діям належну правову оцінку. Послідовна державницька позиція Українського інституту національної пам’яті, який безапеляційно підтримав Маестро, чітко доводить: розмивання культурного суверенітету є частиною воєнної стратегії ворога.
Тож який висновок? Державний суверенітет є неподільним, і культурний суверенітет є органічним його складником. Стратегія протидії ворожій агресії на культурному фронті має бути безкомпромісною. І як свідчить досвід цієї великої війни, правоохоронну систему та суспільство потрібно регулярно підштовхувати до таких рішучих дій не лише демонстраціями та акціями протесту, а й аналітичними фаховими матеріалами та журналістськими розслідуваннями. А це вже — моя думка.