Семесюк: людина, яка здатна на творчий акт - мусить бути політичною

За часи Незалежності український культурний простір інтенсивно формувався, змінювався та обростав новими іменами. Про розвиток та перспективи українського мистецтва, а також про вплив політики на нього "Парламент.UA" поговорив з художником, музикантом та засновником гурту "Пирятин" Іваном Семесюком.

Чому вибрав саме мистецтво, а не якийсь інший шлях?

Дитині з родини художників сам Бог велів йти саме цим шляхом, тим паче, що в цьому смислі професія досить кланова. Такій дитині все ж таки трохи легше вступити у спеціальний навчальний заклад, наприклад, значно легше зануритися в мистецтво взагалі та у його тонкощі зокрема. Хоча й без природних здібностей тут не обійтися, має бути гострий потяг до творіння, інакше нічому навчитися просто не вдасться.

Усі діти схильні до творчості, але деякі значно більше ніж інші. Малювати ж я любив, майструвати руками також, а от рахувати не любив, технічні та точні науки завжди були для мене мукою. Гуманітарна ж освіта у чистому вигляді не давала тактильного, практичного життєвого досвіду, тому й було обрано гуманітарно-ремісничий шлях – освіта скульптора монументаліста. Спершу обрано батьками, звичайно, бо найперша професія моєї мрії – археолог. Я хотів копати древності й клади.

У якому стані сучасне українське мистецтво і чи можна говорити про його розвиток за роки Незалежності?

Стан такий, що не "розстріляне відродження", а це уже неабияке досягнення і везіння для української культури нового часу взагалі. Але мистецтво явно не продукує художніх потрясінь, принаймні я їх не отримую, і воно досить кволо реагує на реальність, здається навіть уникає її. Розвиток є, безумовно, але особисто я втратив інтерес до вітчизняного мистецтва як до широкого явища, принаймні зараз, коли все пішло по третьому колу повторів. Воно не артикулює і не відповідає на головне питання сьогодення – а хто ми в біса такі? Тому це нудно.

Кого ти вважаєш головними українськими митцями сучасності?

Я абсолютно некомпетентна в цьому людина, зовсім не ерудована. Не слухаю сучасної української музики, хоча поважаю багатьох майстрів. Не дивлюся спеціально картин, а після низки невдалих спроб зануритися оминаю й кіно. Здебільшого у цьому всьому відсутня головна складова всякого мистецтва – дух. Все якось так просякнуто формальністю підходів. Музика майже не відреагувала на війну або зробила це пласко і формально, файн-арт теж, кіно відреагувало по-аматорськи та не талановито, хоча саме це має технічне пояснення.

Творчий клас уникає смороду життя, бо не знає хто він взагалі такий, і що йому треба, врешті якою є його місія. За окремими могутніми постатями все ж слідкую, але не бачу серед них функціонально головних. Головні з'являться лише тоді, коли навколо них формуватимуться художні школи, коли вони матимуть послідовників. В цьому смислі назвати можна двох – Жадана і "піджаданників" (є таке явище в літературі), і Вакарчука з його "вакарчучниками". Але все це умовно. Щодо високого мистецтва, скажімо неокласичної музики тощо, тут я не в матеріалі, бо працюю з маскультами.

Яку відповідальність несуть митці перед суспільством чи може навпаки?

Питання в тому, які митці. Якщо йдеться про дизайнерські та декоративні напрямки, то жодної відповідальності ніхто не несе. Якщо ж мова про соціально орієнтованих смислотворців, то так само про відповідальність не йдеться. Митець – це аватар, ретранслятор, і його функцією є діагностика. А якщо ж це митець месіанського типу, проповідник, то тим паче, бо через нього до нас прямо звертаються або Небо, або Пекло, а це вище наших амбіцій і відповідальностей.

Як побороти наслідки радянщини та комплекс меншовартості у мистецтві?

Обговорювати, артикулювати, називати. Проблема радянщини та русифікованості в тому, що вони є, так би мовити, загальним місцем, частиною фактури, тому ніколи й не називаються, бо є частиною цієї химерної постколоніальної ідентичності. Булгакова треба називати не "кієвскім пісатєлєм", а сином русскіх колоністів, Нестора Махна не українським анархістом, а сєпаром. Тоді все стане на свої місця. Русскіх треба називати русскімі, а не "кієвлянамі" такими-то. Українське і радянське (а ширше русскоє) час розводити в просторі та часі, починати планомірно вичавлювати з українського понятійного поля. Ми в принципі не маємо розуміти ні їхніх кодів, ані їхніх літер "ЬІ". Краще бути аху***ним українцем ніж ху***вим "недорусскім", а саме ними є на сьогодні чи не половина громадян України.

Чи повинна влада втручатись в мистецтво, стимулювати та фінансувати його чи може навпаки обмежувати та контролювати?

Високе академічне мистецтво (опера, балет, симфонічні оркестри, реставраційні роботи) - однозначно мусить фінансувати. Усі інші напрямки потребують просто створення умов і можливостей.

Формування таких умов - справа рук культурного менеджменту. Тут, гадаю, можуть бути дуже різні організаційні підходи. Не знаю як краще.

Чи справді думка про митців поза політикою відповідає дійсності?

Не більше ніж ідея про сталеварів поза політикою, чи одноногих блондинів поза політикою. Митець - це не соціальний стан, а рід професійної діяльності, усі вони є досить різними у ступені своєї політичності. Хто як.

З іншого ж боку дійсно існує широкий творчий клас, але це явище значно ширше за просто митців. Усяка людина, яка здатна на творчий акт - мусить бути політичною, і не лише в нашому локальному контексті, а й у світовому. Перед людством постають небачені раніше питання і проблеми, тому рефлексувати на них треба обов'язково, врешті це просто цікаво.

Світ – це дійсно велика художня майстерня, так само я ставлюся й до України зокрема. Як до майстерні, як до творчого акту, як до картини яку ми пишемо усі разом.

А вислови такого штибу беруться звідти ж, звідки й усі подібні ідеї – хтось перший красиво пи***нув (бажано римовано), і всі підхопили. Спрощені максими завжди добре заходять в маси.

Наскільки митці можуть, а головне мають впливати, рефлексувати чи навіть іти в політику? І як ти ставишся до тих, хто таки пішов?

За бажання, все це за бажання. Відповідно до схильностей і талантів, а також нахабства.

А хто з них пішов у політику? Згадаю хіба талановитого шахрая від мистецтва, пана Пояркова. А так, здається, й усе.

Хто з українських політичних діячів найбільше вплинув на мистецтво загалом, а можливо на конкретних митців?

Увесь рід Острозьких, Мазепа, певно й Вишневецькі тощо. Взагалі гербова шляхта, а це політичний клас і великі політичні родини, позитивно впливала на мистецтво прямо виступаючи його замовником. Фінансувала, споживала, часто й сама його продукувала.

Опосередковано, але досить позитивно на сучасне мистецтво вплинув, наприклад, Порошенко, адже за його каденції ми не програли війну та отримали певні квоти проти русской франшизи в музичній галузі. Отримали сплеск у книговидавництві, в мистецьких самоорганізаціях. Не заважав – вважай уже кріпко допоміг. А певно допомагав і прямо не раз.

У якості пів жарту згадаю тут Леоніда Кучму, завдяки якому, в якомусь смислі, путівку у велике життя отримав художній проєкт "Жлоб-арт", адже саме в приміщенні його Фонду "Україна" вперше було виставлено мою картину "Братело", з якої проєкт по суті й почався.

Взагалі Кучма для мене є певною антропологічною константою, втіленням естетизмів цілої епохи в якій я формувався як художник. Це єдина з політичних фігур нового часу, яка стала архетипом, майже коміксним персонажем, втіленням певної політичної культури та її тяглості. Для мене він, перш за все, естетична категорія яку я вивчаю.

А "Жлоб-арт", переконаний, це один з небагатьох художніх проєктів в новій Україні, який мав художню, соціальну та історичну цінність водночас. Цей золотий фонд державних музеїв у майбутньому, нині чекає свого часу в криївках колекціонерів.