Сергій Гнезділов: «СЗЧ декриміналізували тому, що ситуація набрала загрозливих масштабів»

Український військовий і громадський активіст Сергій ГНЕЗДІЛОВ, який минулого вересня публічно самовільно залишив військову частину, щоб привернути увагу до потреби встановити терміни служби для мобілізованих, після звільнення судом від кримінальної відповідальності повернувся на службу.

Чи змінилося після повернення ставлення до нього в рідній частині, чому взагалі 19-річний студент кафедри журналістики вирішив піти до війська, як уродженець Бессарабії на Одещині перед тим наважився на навчання у Львівській політехніці,  для чого записував «++ подкаст» від hromadske і яка доля заснованого ним фестивалю «Виделка fest» - з’ясовував parlament.ua.

«Щоб бути українцем – треба чимось пожертвувати»

«Я з Одещини – зрусифікованого регіону, де українська культура, література, та все українське – воно взагалі було не в фаворі, - голос Гнезділова дещо змінений технічними засобами зв’язку, за допомоги яких спілкуємося з військовим, який перебуває в частині, але загалом такий самий, як і в його подкастах – спокійний і розважливий. - І для моїх батьків, усіх друзів говорити українською було якось… неканонічно. А тим паче їхати навчатися у Львів – це видавалося дивним вибором, тоді як був Харків, Київ, Одеса врешті решт. На сьогодні можу сміливо сказати, що після вступу 99% моїх знайомств і коло мого спілкування радикально змінилися.

Коли я навчався на першому курсі, від редакції, де я працював, отримав завдання – інтерв’ю з академіком Юхновським. На той час йому було вже за 90. Це той, хто творив незалежність, був співавтором Конституції України, співзасновником львівського «Меморіалу» (однієї з перших Всесоюзних антикомуністичних організацій), товаришував з антикомуністами і робив усе для того, щоб тюрма народів (СССР) перестала існувати.

У розмові пан Ігор мене запитав: ким ти хочеш бути, на кого навчаєшся? Ну я і відповів, що вчуся на журналістиці. Тоді він уточнив: журналістика – це не професія в класичному розумінні цього слова. А ти журналіст чого саме, якої сфери? І тоді це запитання поставило мене в певний ступор. Бо справді: просто писати – це не професія. Важливо, про що саме ти пишеш, з яким бекграундом. Щось треба мати за плечима, щоб бути журналістом. І це було певне прозріння…

У моєму бекграунді на той час я розумів, що на Одещині Україна дуже номінальна. І ми з Ігорем Рафаїловичем говорили, що бути українцем – це не просто вибір.  Щоб бути українцем, треба чимось пожертвувати. І в час, коли в країні триває війна, ти не можеш бути приналежним до нації, якщо ти з цією нацією не був в окопах.

Напевно, тоді це був такий максималістський крок, та я справді вважав, що треба проявити себе, як частину нації.  І от після цієї розмови я пішов у військо. Підписав трирічний контракт. Я розумів, що війна триває, з 2014-го року. Що я підписую контракт у піхотній частині - і фактично опиняюся «на нулю».

Тож тоді, у 2019-му, коли ми заїжджали в Піски – то трохи навіть перехоплювало подих від вигляду зруйнованих будівель, і я розумів, що ось така вона – війна. Що я приїхав на війну…»

«Наша найбільша проблема – відсутність чіткого плану. Ми наш план щоразу хаотично коригуємо»

Сергій Гнезділов пішов до війська добровольцем, взявши академвідпустку в університеті. Брав участь у боях на Донеччині, включаючи Піски та Бахмут. І весь час належав до однієї військової бригади.

«Я не був у якихось «привілейованих військах», - розповідає Сергій. - Моя служба розпочалася в 56-й Маріупольській бригаді, і тут я залишився. Спочатку був на  звичайній піхотній ролі – десь півтора року, потім мене забрали в розвідку, згодом з’явилася аеророзвідка… Але я все одно пов’язаний з піхотою і ніколи з неї не вилазив, так би мовити. Все, що ми робили – було з піхотою або для піхоти.

Та врешті хтось мав просто встати і сказати про несправедливість стосовно тих, хто тривалий час там, на фронті. І я це почав казати: у подкасті, який ми більше року тому запустили, постійно намагалися зрушити це питання з мертвої точки.

Чіткі терміни служби, ротації неможливі без посилення мобілізаційних заходів, без грамотної мобілізації населення, без адекватних артикулювань до суспільства. Тобто можна говорити суспільству «за вас там хтось воює і він буде воювати» - це одне. А коли кажемо, що «війна – надовго, це ексзистенційна війна, і воювати доведеться кожному» - це інше, і це правда. Правда - коли наголошуємо, що ізраїльський принцип мобілізації суспільства – єдино правильний у нашій ситуації. Та держава обрала, на жаль, інший шлях: почала розповідати, що «ось є наші хлопчики, вони воюють, вони герої», і в той же час запускати систему широкого бронювання, вигадувати терміни на кшталт «економічного», «культурного» та інших фронтів. І це заклало серйозні ризики, результат яких ми зараз бачимо і про які я говорив давно, ще тоді у вересні. Зараз, уже після мого звільнення це очевидні речі, які ніхто не заперечує.

Свіжооприлюднені умови ймовірної «мобілізації 18-літніх» - це лише і виключно поглиблення кризи. Думки про це військовослужбовців, які просто-таки «підірвали фейсбук» після прийняття цього рішення, демонструють очевидне: кризи це не вирішить. Чому? Тому що у війську дуже багато людей, які служать уже тривалий час. І вони бачать оцю нерівність у залученні інших громадян до війська. Замість того, щоб сказати «так, ми йдемо непопулярним політичним шляхом, знижуємо мобілізаційну планку до, наприклад, 21-го року» - держава починає танцювати, грати в якісь ігри типу «добровільної мобілізації». Це, звісно, створює певні ризики. Підписання короткотермінових річних контрактів – незрозуміло ж, як воно буде працювати. Бо, наприклад, мій контракт – до кінця воєнного стану, а тут людина приходить підписувати – і в неї вже є чіткий термін служби. Але яким це буде чином, на яких підставах? Є незрозумілі обіцянки у публічному просторі, і немає реального механізму їх реалізації.

Реформа ВЛК, яка була проведена перед Новим роком, насправді вирішила проблему лише частково. Тепер фахівці медико-соціальної комісії призначаються анонімно, і «клієнт» не знає, хто розглядатиме його питання. Але це рішення запізніле. Всі, хто міг – уже заплатили і виїхали. Ми вже досягнули рівня, коли можемо «вносити в цифру», робити це все електронно - але лише після безлічі скандалів, коли для всіх стало очевидним, що так воно не працює і треба щось міняти. Ми чомусь не випереджуємо проблему, не беремося за її вирішення на етапі зародження - а вже після гучних скандалів у медіа, після жорсткої реакції людей. У нас немає чіткого плану – ми його хаотично коригуємо, і це наша найбільша проблема».

«Нинішня держава, при всій її кволості, боїться появи нових Стусів»

Чи страшно було йти в СЗЧ?

«Як казали представники спецслужб, які спілкувалися зі мною уже після мого звільнення (а в мене була ціла низка таких неофіційних зустрічей постфактум), я ще занадто молодий і в мене ще немає відчуття того страху, який би мене застопорив і змусив сісти і подумати: робити це чи ні, - сміється Сергій. - У мене завжди так було в житті: якщо я бачу, що хтось мусить встати і сказати, що «король голий!», а таких людей нема (ціле оце узагальнене «правильне і доцільне» «громадянське суспільство», яке я вже почав тихо ненавидіти, не каже!), то значить, така вже доля: мушу я встати і це сказати.

До того, як я публічно заявив про СЗЧ, багато хто знав уже, що я це зроблю, і мене відмовляли. Уже й пропонували і в тил перевести, і посаду якусь… Тож це скоріше була не боротьба зі страхом, а були внутрішні сумніви. Так, я встану і скажу – але це призведе до певних наслідків. Я буду не в фаворі певний час, на мене дивитимуться як на неконтрольовану людину, з якою неможливо домовитися. Але я зробив те, що мав зробити, і не шкодую про це. А в фаворі чи не в фаворі – то вже історія розставить по місцях».

Чи цікаво було змагатися зі спецслужбами, це була певною мірою така «гра»?

«Ні, я не граю в ігри. Я розумів, що після такої заяви в держави залишається два шляхи: перший – вона визнає, що вона дійсно помилялася і їй треба сідати за стіл з суспільством і говорити, або другий – мене заарештують. І звісно ж, я розумів, що на перший варіант припадає менше 5%. І зважаючи на деградацію, яка відбувалася з державними органами і громадянським суспільством від 2019 року, я розумів, що мене заарештують.

Я не дуже-то й переховувався. Поїхав до своїх друзів у Вінницю на кілька днів, і у мене в планах було за короткий час повернутися до Києва і здатися.  Але у спецслужб же також була інформація про мої плани, і саме тому й відбулася «сценка на випередження»: що от, мовляв, ми «прийняли» такого серйозного злочинця. Бо якби я ще й прийшов і здався – це взагалі би виглядало якось… нецікаво щодо них. Звісно ж, вони поводилися чемно. Я впевнений, що українська держава при всій свої кволості і імбецильності, яка зараз панує при Зеленському (а по-іншому це не назвеш, це такий стиль державного управління) – її представники дуже бояться появи нових Стусів чи подібних явищ. Тому роблять усе, щоб такого не виникало. Хоча, санкції проти Петра Олексійовича Порошенка, цей фактично «вистріл собі в ногу», демонструють, що вони просто ще не зрозуміли, що натворили. Так і в історії зі мною – вони могли би вийти набагато чистішими, справедливішими. Натомість - намагалися завищити криміналізацію статті, дати не 5-7 років в’язниці, а 8-12. Тобто грали доморощеного авторитариста, під якого написаний закон. І це найгірше - що у нас у країні намагаються не виконувати закон, а крутити ним, як дишлом. Крутили-крутили – нічого не вийшло, і тоді зрозуміли, що доведеться хлопчика випустить…»

«Мені не залишили інших методів вирішення проблеми, окрім СЗЧ»

Буде неправдою казати, що все оточення Сергія Гнезділова одностайно підтримало його СЗЧ. Були й ті, для кого цей обраний ним метод донесення вимог до влади неприйнятний. І якщо позицію одних Сергій приймає безумовно, то до інших має питання.

«У мене немає жодних претензій, наприклад, до Світлани Поваляєвої (українська письменниця, журналістка, мати громадського діяча і полеглого військового-добровольця Романа Ратушного – ред.), яка категорично не підтримала моє рішення про СЗЧ, - каже Сергій Гнезділов. - Тому що вона народила, виростила і втратила одного з найкращих синів України. А її другий син продовжує служити в окопах. По-друге, вона ставить питання патріотичної доцільності вище того, що кожній людині мають бути забезпечені її права. Це її справа, і я ніколи в житті не буду її засуджувати.

Більшу увагу я би звернув на те, що були військовослужбовці – Масі Найєм, наприклад, чинний військовослужбовець - які казали, що я говорю правду, але методи мої неправильні. Я тоді в нього питав: «Масі, а які методи мені залишили? Мені ж не залишили інших методів. Я ж два роки ходив по круглих столах і виголошував свої пропозиції… Але на це не зважали». І це проблема насправді чинної влади. І це точно не наближає нас до перемоги. Масі – співзасновник однієї з найбільших ветеранських правозахисних організацій «Принцип». А що він зробив для того, щоби проблема була вирішена? Нічого. То якщо ви нічого не робите, а хтось інший бере і робить, а ви ще й критикуєте його методи - ну то шановні, ви маєте визнати, що ми реально опинилися в ситуації, коли держава вперто ігнорує будь-які запити, елементарні потреби, і водночас із цим ми не можемо впливати на державу – бо, бляха-муха, незаконні методи!»

«Часом треба і Безуглу послухати»

Чи не змінилося після СЗЧ ставлення до Сергія в його бригаді і чи зможе він і надалі вести свої подкасти – наш співрозмовник сподівається, що так.

«Намагатимуся, звісно. Бо якщо ми будемо мовчати про проблеми – то ніколи їх не вирішимо, я завжди про це говорив. Тож намагатимуся продовжувати. Водночас із цим знову проартикулюю те, що вже не раз казав: усе, що я робив – організовував фестиваль, записував подкасти – це все я робив ЗАМІСТЬ того, щоби поїхати до своєї родини і бути з ними. Я замість цього їздив до Києва і писав по 5 випусків подкастів на день. По 5 випусків! Їздив у різних станах – втомлений, виснажений, хворий… І робив це безкоштовно, для того, щоб: а) українська культура на Одещині була зовсім в іншому стані, аніж зараз, щоб змінити, трансформувати цю ситуацію там; і б) щоб проблеми армії були почуті.

Чи пройшло безслідно те, що ходив в СЗЧ – так, усе незмінно. Але це ж не вирішує проблему. Це декриміналізували тому, що ситуація набрала загрозливих масштабів. Ми зараз маємо приблизно 200 тисяч випадків СЗЧ. А в перерахунку на 880 тис. чинних військовослужбовців у лавах сил оборони це величезна цифра. Жахаюча. Особливо зважаючи на те, що в СЗЧ ж ідуть, як правило, не з якихось тилових посад, а з бойових бригад. Тому треба відкинути цю чепуху, коли тобі розказують, що патріотично, а що непатріотично, ігноруючи базові потреби людини – на відпочинок, на відпустки, на терміни служби, на терміни перебування на нулю…

Я і Мар’яну Безуглу запросив у подкаст тому, що вона член Комітету ВРУ з питань національної безпеки, оборони та розвідки - безвідносно до мого ставлення до неї. Ні для кого не секрет, що це не остання людина, яка формує політику цього Комітету, пропонує і впливає на ухвалення рішень. Тому, звісно, запрошував до розмови в тому числі і її. Крім цього, вона є учасницею бойових дій. Я можу говорити, що Мар’яна те чи те сказала неправильно, чи зробила не так. Коли вона була співавторкою законопроєкту про «порушників-військовослужбовців» – я відкрито виступив проти цього законопроєкту і ми мали величезну сварку. Водночас я проти того, що у нашому українському суспільстві «маркують» людей. Ось, мовляв, «біла людина», а ось – «чорна». Я завжди за діалог, за розуміння, куди ми рухаємось, у кого які плани і бачення цього. Саме тому її і запросив.

Я готовий говорити з багатьма. Наприклад, у мене на подкасті була й Інна Совсун – чинна народна депутатка і дружина військовослужбовця.

А назвати Мар’яну Безуглу відвертим ворогом України я точно не можу, в мене язик не повернеться так сказати. Так, у неї, очевидно, доволі різкий політичний бекграунд, так, вона не завжди самостійна у прийнятті певних рішень. Водночас це чинний народний депутат України, треба іноді і її слухати. І думати, що вона дасть суспільству».

«Я дуже радий, що ВИДЕЛКАFEST не став «фестивалем Сергія Гнезділова»

Ви також засновник некомерційного фестивалю української культури ВИДЕЛКАFEST на Одещині. Вперше його провели 2023-го у м. Вилкове з літературно-кіно-музичною програмою, минулоріч – у Чорноморську. Яка доля ВИДЕЛКАFESTу в той час, коли/якщо Сергій Гнезділов не матиме часу ним займатися?

«Якраз сьогодні про це багато думав і говорив з різними людьми. Якийсь «день ВИДЕЛКАFESTу» сьогодні в мене, - сміється Сергій. - Я все ж таки дуже радий, що ВИДЕЛКАFEST не став «фестивалем Сергія Гнезділова», як це часто буває, коли хтось бере тему і робить з нею щось своє, і це асоціюється тільки з ним. У нас, на щастя, так не сталося. Виделка fest – це один з найкращих фестивалів Півдня України. У фестивалю є власна організаційна команда, є на цей момент виконавча директорка, яка, я впевнений, вболіває за цю ідею. І вона розуміє, що це не про заробляння грошей, а про те, щоб дійсно популяризувати українську культуру в одному з найдепресивніших регіонів нашої України, де держава, в принципі, мабуть ніколи і не зможе провести подібний масштабний захід. А ми це робимо!

Тому я впевнений, що якщо у Сергія Гнезділова не буде часу на ВИДЕЛКАFEST – цей час точно буде у людей, які йому допомагали упродовж двох років це робити.

От сьогодні телефонували два режисери, які запропонували взяти на себе кіносцену,   хтось пропонує взяти книжкову сцену, а музичну сцену давайте будемо так і так дофінансовувати… Тому я впевнений, що ВИДЕЛКАFEST буде існувати і розвиватись. Я як організатор трохи щось іноді буду підкориговувати, але є команда, яка працює і робить усе для того, щоб цей проєкт далі жив.

Цього року ми, мабуть, його в Одесі будемо проводити. Упевнений: ми вже виросли до рівня Одеси і нам час їхати в місто-мільйонник, а область привозити туди. Підвищувати мобільність населення таким чином.

Не можу сказати поки на 100%, що точно переїдемо, але зараз плани є, ведемо перемовини з міською радою і будемо сподіватися, що все вийде».

«Що нам з тих розмов, якщо вони нічого не вирішують?»

З ким би ще хотів поговорити Сергій Гнезділов у своєму подкасті?

«Напевно хотів би записати інтерв’ю з Катериною Ножевніковою – людиною, яка робить зараз багато для української держави і її культури на Одещині, це керівниця фонду «Корпорація монстрів», вона мені дуже імпонує як людина, - ділиться Сергій. - З ким ще? Якщо говорити про політиків, то з Петром Олексійовичем точно би поговорив. Він цікава і різностороння людина, з якою є про що поспілкуватися. Особливо враховуючи останні події. З Олегом Сенцовим з радістю би - про його становлення не тільки як українського режисера, а й українського військового, успішного, до речі. Та багато людей, з якими я би поговорив. Але чи є сенс з тих розмов? От у чому питання зараз основне…

Що нам з тих розмов, якщо вони нічого не вирішують? Що нам з них, якщо хтось сидить в Офісі президента і з них рже? А суспільство звертає увагу не на твої слова чи дії, а говорить про те, що ти, бачте, «обрав неправильний метод комунікації чи взаємодії, і не мав би так робити». І це говорять представники громадянського суспільства, які би мали першими діяти – але нічого не роблять!»

Коли розмова вже плавно перетікає на якісь нібито легші теми, раптом на запитання «що зараз читаєте?» отримую відповідь: «Едіт Егер «Вибір», про концтабір».

«Веселих книжок в принципі мало написано…», - додає співрозмовник. І зізнається, що і сам має в планах написати книжку: «Може, після війни, а може – під час. Не буду загадувати, але але в планах є. Особливо враховуючи останні події. Воно якось по-іншому відкривається, так що думаю, що може щось і треба черкануть, щоб поділитися з людьми тим, що бачу».