Немає ліків, звикли спати під обстрілами: репортаж з Харківщини (фото, відео)

Харківщина - один з регіонів, де ведуться активні бойові дії. Саме тут живе наш співрозмовник Олексій. У мирні часи він був викладачем одного з Харківських вишів, а нині, за його словами, доводиться працювати і логістом, і пакувальником, і водієм, і вантажником.

Ми у Харкові до останнього не вірили у можливість нападу, все ж тут багато людей мають родичів в Росії і гарно ставилися до країни-cусіда, вільно розмовляли російською. Я і сам не вірив, якщо чесно. Пам´ятаєте, ви мене напередодні (23 лютого) запитали, що робитиму, якщо... Я тоді вам відповів, що не панікер в принципі. Я помилявся...

Про обстріли вночі 24 лютого Олексій дізнався зі ЗМІ, бомбили інший кінець міста. Навіть перший день після того ще був спокійним, а потім почалося...

У мене двоє старих батьків, яким вже за 80, тому про евакуацію не йшлося, вони просто не витримають такої дороги. Однак, мені вдалося перевезти їх до одного з сіл під Харковом. Квартиру закрили, періодично я приїжджаю подивитися, чи вона ще ціла, от сьогодні якраз зазнімкував вам порожнє місто. Хотів зняти ще й центр, там де ми з вами зустрічалися в мирному минулому (ми знайомі з нашим героєм вже понад 5 років - ред.), але не зміг. Руки трясуться щоразу як дивишся на це варварство.

Олексій розповідає про умови, в яких доводиться існувати. У місті, і особливо в селах практично немає ліків і це найбільша проблема. Продукти поки що є, але щоби їх купити треба встигнути від 7 до 10 ранку. Вода у селі є, бо своя криниця, а от газу вже немає. Так само майже повсюди в області немає стаціонарного інтернету, лише мобільний. Електрика є, однак якщо зникне і вона, люди залишаться фактично відрізаними від світу.

Я встаю вдосвіта, аби встигнути за продуктами. Ранкова перекличка у соцмережах з друзями  і родичами. Потім годую батьків і йду до роботи. Замість лекцій в університеті працюю з гуманітаркою у волонтерському пункті. Приймаємо, сортуємо, пакуємо, розробляємо безпечні маршрути. Потім вантажимо і розвозимо тим, хто найбільше потребує. Ввечері приходжу додому і робимо перекличку з друзями. Це психологічно дуже допомагає. На щастя, поки що всі відгукуються, бо ж якщо мовчок, це може серед іншого означати найстрашніше...

Олексій каже, що найбільшою проблемою є повноцінний сон, аби відновити сили.

У підвал вже навіть не ходжу. Я певною мірою фаталіст, тому вважаю, шо твоє тебе не омине. А от спати треба, щоби були сили для роботи. Спершу ночами просто сидів, слухав як стіни і вікна тряслися. А тепер вже навіть сплю, якщо обстріли не сильні. Звик, бо ж тепер бої практично безперервні.

Наостанок я задаю запитання про те, що робитиме Олексій, якщо раптом Харків здадуть. Олексій довго мовчить.

Навіть не жартуйте так, - нарешті відповідає він. - Я думав про це вже не раз, але відповіді на це питання у мене немає. Є віра у наші збройні сили, а якщо раптом станеться інакше... не знаю. Я щодня собі кажу, що ми переможемо і все відбудуємо, і тим і живу, вірою.

P.S. З міркувань безпеки ім´я нашого співрозмовника змінене, а назву селища не зазначаємо.

Читайте також