Предиткевич Олександр: «Наші друзі та рідні гинуть на війні - і ми не можемо залишатися осторонь»

Коли війна стає частиною повсякденності, особливо важливими стають люди, які не дозволяють їй перетворитися на «фон». Олександр Предиткевич - саме з таких. Його діяльність сьогодні - це поєднання професіоналізму, особистого болю та глибокої відповідальності перед своєю країною.

Ми поговорили з ним про війну, втрати, відповідальність, допомогу та майбутнє України.

- Олександре, що ви відчуваєте, коли думаєте про ситуацію в Україні?
Це відчуття неможливо описати одним словом. Це біль, злість, безсилля… і водночас внутрішня мобілізація.

Те, що відбувається - не вкладається в голові. Щодня гинуть люди. Молоді, сильні, ті, у кого попереду було ціле життя. Руйнуються міста, інфраструктура, долі.

Але найстрашніше - це діти. Діти, які залишаються без батьків. Це рана, яка болітиме поколіннями.

І найважче - це невизначеність. Ти прокидаєшся кожного дня і не знаєш, що він принесе.

Я переконаний: це потрібно зупиняти. Бо якщо світ буде зволікати — ціна буде лише зростати. І не тільки для України.

- Чому для вас було важливо не просто співпереживати, а почати діяти?
Тому що інакше неможливо.

Коли там твої друзі, твої близькі, твоя країна - ти не можеш залишатися спостерігачем. Це внутрішній обов’язок.

Я не вважаю себе героєм. Я просто роблю те, що повинен робити кожен, у кого є совість і можливість допомогти.

Бути осторонь - це теж вибір. Але для мене він неможливий.

- Розкажіть детальніше про вашу волонтерську діяльність з початку війни.
- З перших днів ми почали допомагати системно.

Я особисто перегнав до кордону дві карети швидкої допомоги - їх передали українським військовим. Це був один із перших конкретних кроків.

Далі почалася постійна робота. Ми співпрацювали з організацією «Amigos de Ucrania» в Аліканте. Закуповували все необхідне - тепловізори, бронежилети, каски, медикаменти.

Дуже часто я оплачував це власними коштами, бо часу на довгі погодження просто не було - потрібно було діяти швидко.

Ми допомагали більш ніж десяти бригадам. І важливо, що це була не разова допомога - це була системна підтримка.

Ти починаєш розуміти: навіть один тепловізор може врятувати життя. І тоді ти вже не можеш зупинитися.

- Ви говорите про особисті втрати. Наскільки це змінило вас як людину?
- Кардинально.

Я став іншою людиною. Абсолютно.

Коли ти втрачаєш друзів на війні - ти починаєш інакше дивитися на все: на час, на людей, на слова.

Мої родичі зараз на передовій. І це постійна внутрішня напруга. Ти живеш із цим щодня.

Я молюся. Кожного дня. За них, за всіх військових.

Іноді ловлю себе на думці, що подумки я поруч із ними. Наче намагаюся хоча б так бути корисним.

Втрата - це не просто біль. Це ніби частина тебе зникає разом із цією людиною. І це вже ніколи не повертається.

- Як виникла ідея створення Глобального економічного форуму?
- Ця ідея народилася на стику болю і розуміння, що допомога має бути не лише гуманітарною, а й системною.
Коли я став Президентом Інтернаціонального клубу Ротарі в Мадриді, я побачив величезний потенціал для об’єднання зусиль - бізнесу, муніципалітетів, громадських організацій.

І саме в цей момент надійшла пропозиція долучитися до організації форуму з відновлення України.

Я не просто погодився - я зрозумів, що це може стати платформою, яка дасть реальні результати.

Ми зібрали команду, підключили ротаріанську мережу, почали запрошувати представників українських громад.

Перший форум показав: це працює.

А другий став уже якісним кроком уперед - 27 громад, мери ключових міст, реальні підписані угоди між Україною та Іспанією.

Це вже не розмови. Це конкретні дії.

- Що стало для вас найсильнішим моментом форуму?
— Історія Ксенії Колдін.

19-річна дівчина, яку разом із братом фактично вивезли до Росії під виглядом «евакуації».

І те, як вона змогла повернути свого брата - це неймовірна історія сили, мужності та любові.

Коли вона виступала - у залі була абсолютна тиша. Це був момент, коли люди не просто слухали - вони проживали це.

Після цього ми прийняли рішення: ми повинні допомагати повертати українських дітей.

Це не політика. Це людський обов’язок.

- Під час Форуму на вашу адресу лунали звинувачення у нібито співпраці з Російською Федерацією. Чи можете це прокоментувати?
— Я спокійно ставлюся до подібних заяв, тому що розумію їхню природу.

На жаль, є люди, які за роки життя за кордоном так і не вийшли за межі мітингів і поділу суспільства на «своїх» і «чужих». Але реальна робота — це не гасла, а конкретні дії та відповідальність.

Я - адвокат із більш ніж 20-річним досвідом міжнародної практики. За цей час у мене були клієнти з різних країн, з різними долями та біографіями. Це специфіка професії.

Але є принципова річ: для мене завжди визначальним є позиція людини.

Я ніколи не сяду за один стіл із тими, хто підтримує агресію проти України - незалежно від їхнього громадянства. За жодних обставин.

Водночас я пишаюся тим, що серед моїх клієнтів були і є люди різного походження, які свідомо обрали сторону України.

Зокрема, це військовослужбовці, які, попри своє походження, воювали і продовжують воювати за Україну - спочатку у складі полку «Азов», а сьогодні в лавах Третьої штурмової бригади.

Я вважаю, що Третя штурмова бригада - це приклад сили, дисципліни та цінностей для всього світу.

І для мене честь допомагати таким людям і бути частиною процесів, спрямованих на захист України.

- Яку роль, на вашу думку, сьогодні відіграє Іспанія у підтримці України?
Дуже важливу.

Іспанія - це країна з сильними гуманітарними традиціями та великим потенціалом для економічного партнерства.

Я бачу великий інтерес з боку бізнесу, муніципалітетів, громадських організацій.

І наше завдання - правильно вибудувати міст між країнами.

Щоб допомога була не епізодичною, а системною.
Щоб співпраця була довгостроковою.
Щоб Україна стала частиною європейського простору не на словах, а на практиці.

- Якою ви бачите Україну після війни?
Я бачу Україну сильною.

Сучасною, технологічною, європейською не лише географічно, а й за цінностями та інституціями.

Це буде країна нового покоління - з людьми, які пройшли через випробування і стали тільки сильнішими.

Україна вже змінюється. І після війни ці зміни стануть ще більш помітними.

Я впевнений, що це буде держава, яка зможе стати прикладом для багатьох.

- Чого зараз найбільше не вистачає Україні?
Швидкості рішень.

Єдності - як всередині країни, так і на міжнародному рівні.

І системної підтримки з боку партнерів. Не разової, не ситуативної, а стратегічної.

Тому що сьогодні важливо не просто допомагати - важливо робити це правильно і вчасно.

- Що б ви хотіли сказати українським військовим?
Дякую.

Просто дякую - за все.

За те, що ви робите неможливе.
За те, що ви тримаєте не лише Україну, а й всю Європу.

І я хочу, щоб ви знали: ви не одні.

Ми тут. Ми працюємо. Ми робимо все, що можемо.

- І останнє запитання: що дає вам сили рухатися далі?
Пам’ять.

Відповідальність.

І розуміння, що зупинитися - означає зрадити тих, кого вже немає.

Я не можу цього зробити.

Тому ми продовжуємо. Працюємо. Допомагаємо. Будуємо.

І будемо йти далі - скільки буде потрібно.

Бо Україна - це не просто країна. Це частина нас.

І вона завжди буде в наших серцях.