Війна, карти та зрада цінностей: коли до ворона й мартина долучається орел

Понад одинадцять років минуло відтоді, як на площі Святого Петра білі голуби «миру», випущені з рук упокоєного Папи Франциска, опинилися у лапах ворона й мартина. Пригадуєте? Тоді соцмережі вибухнули. Хтось угледів апокаліптичні знаки, хтось — пророцтво швидкої перемоги добра, бо голуби змогли вирватись, залишивши по кілька пір’їн у пам’ять про тривожну мить. Скільки часу минуло відтоді! росія не просто «напала» — вона намагається стерти Україну з мапи. Жодні знаки не зупинили війни, а нескінченні телеграм-гуру й астрологи так і не назвали точної дати миру. Залишились, щоправда, картярські ігри.

Дональд Трамп не раз заявляв, що сприймає геополітику «як покер»: у когось сильні карти, у когось слабкі, головне — вчасно підняти ставку й вибити суперника з роздачі. І він точно не тримає першість у блефі, коли за столом сидить путін – той надто добре перебирає дедалі порожніші фішки, але чітко відчуває межу, за якою гравців ніким буде замінити.

Так сталось, що Україна є тим єдиним фактором, де струнка «ігрова» логіка ламається. Бо це ані розкішне, сповнене чванства і легкої наживи казино Лас-Веґаса, ані вкрита кристалізацією московська підворітня, де «ніколи-не-колишні-офіцери-чк» змагаються у кількості випитого. І там, і там намагаються грати у карти.

Але Україна не є гравцем, позаяк це зовсім не гра. На кону життя мільйонів, кордони незалежної європейської держави, а за тим – сумління, світові чесноти, захист скривджених, справедливість, верховенство права і ще сила-силенна порожніх для багатьох американських і російських політиків слів.

Однак, якби хтось хотів говорити таки про сильні карти, то ось вам декілька:

• Правда, підкріплена фактами геноциду й воєнних злочинів.
• Сила духу суспільства, що не готове капітулювати заради ілюзорного «перемир’я».
• Підтримка демократичного світу — від зброї до санкцій.

У цьому й полягає медіа-парадокс: значна частина американців вірить Україні більше, ніж власному головнокомандувачеві. Добровольці – без жодних етнічних та історичних прив’язок до України – воюють на нашому боці. Багато з них загинуло за Україну. Хто не воює, телефонують своїм сенаторам і конґресменам, вимагаючи продовжити військову й фінансову допомогу державі, що кинула виклик наймогутнішій ядерній потузі світу і продовжує встоювати.

Спецпосланець Стів Віткоф, тиснучи у кремлі руку путіну саме у той час, коли під завалами житлових будинків українських міст стікають кров’ю українці, легітимізує злочинця на міжнародному рівні й буквально заплямовує цією кров’ю Вашинґтон. Байдуже, що він не наділений посадою – де-факто саме він виконує функцію Держсекретаря, намагаючись контролювати, хоч і без належного політичного чи дипломатичного досвіду, найнебезпечніші напрямки роботи Білого Дому. Це перетворює і самого Дональда Трампа не на арбітра, а на співучасника — як точно зауважує британський колумніст Джонатан Фрідленд, описуючи президента як «вандала, автократа, ґанґстера і невігласа».

Тож у кожного притомного українця, незалежно від географічного місця перебування, складається враження, що до ворона і мартина раптово доєднується білоголовий орел. І це лякає.

Команда Трампа від імені американського народу продає Україні «мирний пакет», у якому, неприховано і зверхньо, готова подарувати путіну Крим і зняти санкції. Фундамент післявоєнного світопорядку — правило, за яким великі держави не мають права поглинати менших – дарує небезпеку прецедент: раз погодившись на такий «піс діл», світ отримає прецедент для Тайваню, Балкан чи Балтії.

Суспільна «цивільна релігія» Америки досі спиралася на наратив свободи й захисту слабкого. Співпраця зі злом «заради добра» — це не про «перезавантаження» політики. Це екзистенційна тріщина у самій американській ідентичності. Фактично нині для офісу Трампа такі кроки означають дезертирство з власного морального фронту Сполучених Штатів. Це зрада себе ж. Це межа, яку не можна переступати.

Надія без дії перетворюється на наркотик. Ернст Блох нас усіх попереджав. Українці стануть спокійними лише тоді, коли економіка генеруватиме достатньо податків, аби підтримувати і добробут цивільних, і найсильнішу армію світу.

Ватиканські голуби вирвалися з пазурів хижаків не тому, що хтось молитовно втрутився, а тому, що боролися за життя, попри рани й вирване пір’я. Через одинадцять років, спостерігаючи за зустріччю віч-на-віч Дональда Трампа і Володимира Зеленського буквально у тому ж місці, ми маємо зробити висновок: власна рішучість важить більше за чужі обіцянки.

А для того, щоб надія перестала бути слабкістю, сприймаймо її як план дій. Що ж до ватиканських пташок, то маємо на цей момент п’ять уроків:

1. Не чекаймо месії. Жоден сильний союзник не врятує, якщо ми самі здамо позиції.
2. Демістифікуймо знаки. Кадр з Трампом і Зеленським — це, хоч і красивий, та лише інформаційний кадр, а не доля, написана на небі.
3. Комунікуймо цінності мовою фактів. Тверда аргументація переконує Конгрес краще, ніж емоційний шантаж.
4. Тримаймо фокус на праві й правді. Будь-які «козирі» путіна розлітаються, коли контраргументами стають Буча, Ізюм і Маріуполь.
5. Пам’ятаймо про власну суб’єктність. Україна — це не «пішак», а повноцінний фронтир сучасної цивілізації, і саме тому ставки настільки високі.

Трампівська команда очікує від Києва реакції на "мирний план": йдеться про Крим і відмову від НАТО — WSJ

61% американців підтримують Україну й переконані, що Трамп симпатизує РФ - соцопитування