Ті, кого в суспільстві "немає": як живуть наркозалежні жінки в Україні

Політика в Україні – це привід для лайок, бійок та анекдотів. А наркополітика – ще й "табула раса" для пересічного мешканця та мешканки. Взагалі все, що пов’язано з наркотиками, скоріше зміст кримінальних хронік, поліційних зведень та звітів, ніж тема для серйозного обговорення.

Попри це, в частині громадянського супільства, що опікується проблемами, пов’язаними протидією епідемії соціально-значущих захворювань (ВІЛ/СНІД, туберкульоз, гепатити В та С) та з вживанням наркотичних речовин, все частіше озвучують необхідність зміни репресивної наркополітики України та переорієнтації на протидію організованій злочинності, а не криміналізації окремих наркоспоживачів. До обговорення "білих плям" сучасної наркополітики нашої держави — систематичного порушення прав наркозалежних та репресивні дії представників/ць правоохоронних органів щодо впровадження програми замісної підтримувальної терапії (ЗПТ), доєднуються експерти та експерти правозахисної спільноти. Парламент.ua розпитав, як живуть ті, хто раніше вживав наркотики та чи можуть вони отримати роботу, створити родину і почуватися захищеними в Україні.

Наркополітика в Україні: історії жінок

В сучасному світі те, що не озвучується в інформаційному полі, того просто не існує. Одна з таких "неіснуючих" тем – становище жінок, які живуть з наркозалежністю. На наше прохання п’ять наркозалежних жінок, які живуть в різних регіонах країни, визначили ТОП-5 проблем жінок, які живуть з наркозалежністю.

Влада Мелентій

Влада Мелентій, 12 років на замісній підтримувальній терапії (ЗПТ), м. Чернівці

1. Дискримінація. Жінка, яка живе з наркозалежністю, піддається дискримінації набагато більше, ніж чоловіки, і є однією з найстигматизованіших груп. Нам доводиться відстоювати життя в суспільстві, та ми щоденно стикаємося з застарілим законодавством, стигмою та самотністю. Неможливо недооцінювати наслідки ґендерних стереотипів. Адже навіть звичайна жінка, при найменшому відхиленні від "норми" суспільства, перестає відчувати себе "справжньою жінкою". Виникає ворожість до себе (самостигма) і вона намагається розвинути в собі якості "жіночого призначення", замість того, щоб розвиватися, виходячи зі своїх талантів і нахилів. А що казати, якщо висить тавро наркозалежності. Наркозалежну жінку, в результаті, соромлять сім'ї, гінекологи, чоловіки, церква, держава. А ще ж є радикальні активісти, які відстоюють "сімейні цінності"! Вони боротимуться з нами як заразою, навіть якщо вдасться виробити толерантність до людей наркозалежністю у широкого загалу. Наше завдання - реформування законів так, щоб вони запобігали дискримінації. І в тому числі ейболізму - дискримінації за станом фізичного та ментального здоров'я.
2. Наркооблік. Наркооблік, у тій формі, в якій він існує, перекриває дорогу наркозалежній жінці. Ставши на облік, жінка перекреслює собі життя. Це постійні страхи перед соціальними службами та ризик розлуки з дитиною – не зважаючи на те, що жінки, які народили на ЗПТ(замісна підтримувальна терапія), чудові матері. А деякі цінують материнство набагато більше за так званих "нормальних" людей.
3. Вагітність. На даний момент вагітна наркозалежна жінка може покладатися тільки на себе. Немає клінічного протоколу ведення породіль із наркозалежністю. Гінеколог, інфекціоніст, нарколог і терапевт футболитимуть її, як надутий м'яч, а це ж жінка, зі своїми індивідуальними особливостями та потребами. І лише за професійної кваліфікованої допомоги величезної кількості фахівців у нас будуть щасливі мами та здорові діти.
4. На жаль, багато жінок не хочуть розпочинати лікування замісної терапії з низки причин. У наркозалежних жінок історія вживання психоактивних речовин, характер та тяжкість, пов'язаних із цим проблем, кардинально відрізняється від чоловічої. І в лікуванні це необхідно враховувати, хоча в нас фактично немає гендерного підходу на ЗПТ. До того ж жінки асоціюють наркодиспансер, як режимний об'єкт, де досі не викорінено каральну політику, а комунікація пацієнта та лікаря це головний фактор успішного лікування. На замісну терапію було б залучено набагато більше жінок, якби стабільні пацієнтки могли отримувати свої препарати у сімейних лікарів. На сьогоднішній день жодних нормативних перепон для впровадження ЗПТ на "первинку" немає. Законодавчо врегульовано таку можливість - надавати послуги ЗПТ сімейним лікарем. Але сімейного лікаря, який захотів би займатися наркозалежними пацієнтами, дуже важко знайти.

Всі ці фактори посилюють порочне коло стигматизації, безправ'я, соціальної ізоляції та примусу жінок, які живуть із наркозалежністю.

Олена Курлат (на фото справа)

Олена Курлат, живе з наркозалежністю 36 років, 7 років на замісній підтримувальній терапії (ЗПТ), Донецька область.

1. Множинна дискримінація і стигма - не тільки зовнішня, а і внутрішня (самостигма).
2. Бар'єри доступу до ЗПТ для жінок
3. Остракізм з боку суспільства до наркозалежних жінок, які мають дітей і постійний страх, що соціальні служби заберуть дітей,
4. Соціальні проблеми - безробіття, маргіналізація, голод, відсутність житла, соціальна незахищеність
5. Для тих жінок, що хочуть ремісії - відсутність гарантованій, адекватній, сучасної та безоплатної детоксикації, тобто лікування від фізичних проявів абстиненції, а після - психосоціального супроводу. Страшно те, що наразі існують сучасні методики, але наркологи це роблять, як правило, за великі гроші, яких наркозалежні жінки не мають. Хочу вам признатися, що я нічого не боюся в житті так, як я боюсь абстиненції. Я навіть смерті не боюся, бо я знаю на власному досвіді, що є речі гірші, ніж смерть.

Наталя Карагашова

Наталя Карагашова, 13 років в ремісії, м. Харків

1. На мій погляд самою першою проблемою є статті Сімейного кодексу, в яких є строка "є хронічними алкоголіками або наркоманами" та "перебувають на обліку або на лікуванні в психоневрологічному чи в наркологічному диспансері". Саме через ці строчки жінки, які вживають наркотики стають мішенями для соціальних служб та ризикують втратити дитину саме через наявність діагнозу. Саме через ці дискримінаційні закони жінки можуть стати жертвою маніпуляцій та тиску з боку родичів або чоловіка. Саме через острах втратити дітей, багато жінок уникають ставати на програму ЗПТ, тому що вони автоматично стають "перебувати на обліку в наркологічному диспансері".
2. Множинна стигма, якій піддаються жінки, які вживають наркотики, де б вони не знаходились, куди б не звертались, їхні проблеми починають роздивлятись з кута "сама винна" або "а чого ж ти хотіла, коли починала вживати?"
3. Ненадання медичної допомоги та дискримінація медичними працівниками через діагноз "наркозалежність". Порушення прав працівниками правоохоронних органів.
4. Гендерно-зумовлене або домашнє насильство, опинившись в якому, жінка, яка вживає наркотики, фактично залишається сам на сам зі своєю проблемою. Дуже часто вживання використовують, як виправдання насильству. Поліція звернення стосовно спричиненного насильство раптом обертає на пошук зберігання наркотичних речовин. Саме тому, наркозалежні частіше за все не звертаються по допомогу. Жінка, яка вживає наркотики не має право на перебування в шелтері саме через "наркозалежність", що прописано в уставі багатьох притулків для постраждалих від насильства.
5. Відсутність гендерно-чутливих послуг для жінок, які вживають наркотики, призводить до того, що вони неохоплюються програмами зниження шкоди, а це збільшує ризик інфікування ВІЛ та іншими соціально-небезпечними захворюваннями.

Олена Мішура виступає на семінарі

Олена Мішура, Суми

На мою думку, головна проблема в тому, що, якщо жінка на вуличному наркотику, то в неї кожен день є загроза життю, позбавлення волі, постійні розлади в сім ї, проблеми з житлом, часті випадки домашнього насильства. А ще страшніше, коли доводять до того що забирають дітей. Тому, якщо немає можливості, бажання підти в реміссію, то я раджу тільки програму замісної підтримувальної терапії (ЗПТ). А якщо казати про жінок, котрі на лікуванні ЗПТ, то, як на мене, головне не шукати собі пригод та неприємностей. А якщо акцентувати на проблеми в моєму місті, регіоні, то, як на мене, при бажанні нормально жити, мати дітей та родину, то проблем, серйозних проблем, майже немає. А якщо і виникають, то ми їх вирішуємо разом, силами спільноти наркозалежних жінок.

Ірина Ємельянова

Ірина Ємельянова, живе з наркозалежністю 43 роки, 13 років на замісній підтримувальній терапії (ЗПТ), м. Луцьк.

1. Найбільшою проблемою наркополітики в Україні, на мій погляд, це криміналізація наркоспоживачів. Хворих людей ще й карають! Замість допомоги, підтримки, вибору ефективного лікування чи реабілітації, жінок позбавляють свободи. Поліція позбавляє волі звичайних споживачів, а не крупних торговців наркотиків. Крупний наркобізнес кришують поліцейські. І це не для кого не тайна. Це надприбутки!. Синтетичні наркотики заполонили Україну. Тільки за 2020 рік від отруєнь психоактивними речовинами померли 421 людини і серед них третина – жінки.
2. В Україні границі доз речовин, за які люди потрапляють за грати в десятки разів мінші, ніж в Росії, чи навіть в сотні разів менші, ніж в США чи ЄС. 83% від усіх справ щодо наркозлочинів за ст.309 ККУ – це зберігання без мети збуту. В Європі більшість людей не отримала б і адміністративного покарання, не кажучи вже про позбавлення волі. В Луцьку 19 річна жінка отримала 5 років позбавлення волі за те, що купила собі 17 г коноплі і запропонувала подрузі разом покурити.
3. Зараз ввели альтернативу кримінальному покаранню – кримінальний проступок, за який передбачено основне покарання штраф від 17 тис. до 34 тис. грн. Де брати наркозалежним людям таки гроші? Чи сім’ї будуть віддавати останнє, чи люди вимушені будуть йти красти щоб погасити борг перед державою. В Луцьку розлучена жінка з двома малолітніми дітьми, якій допомагають матеріально батьки, отримала штраф 17 тис. грн. Жінка в розпачі, не знає де взяти ці гроші.
4. Втручання поліції в процес лікування наркозалежних людей, в роботу кабінетів ЗПТ є ще однією проблемою. Питання лікування і реабілітації наркозалежних – компетенція МОЗ, не МВС. Останнім часом розпочалося масове та незаконне переслідування учасників програми ЗПТ, що є грубим порушенням права на доступ до медичної допомоги. Звичайно за цієї причини жінки не хочуть звертатися за лікуванням препаратами ЗПТ. Особливо якщо жінка працює і ще й потрапляла в поле зору поліції .Вона боїться  розголосу, боїться втратити роботу, бо знає що ніякої конфіденційності відносно пацієнтів ЗПТ не існує. Це стосується і жінок, які водять автомобіль, втрата права – ускладнить чи зруйнує її маленький бізнес.
5. Ще одна проблема – стигма і дискримінація наркозалежних.  Як параюристка, я постійно фіксую випадки такого ставлення до жінок з боку поліцейських та медиків. В результаті цього жінки часто не отримують допомоги взагалі, чи отримують допомогу разом з принижуючими гідність висловлюваннями. Тема наркозалежності, наркополітики та проблеми людей групи ризику – незручні, складні і завжди не на часі.  В Західній Україні, де сильні позиції займає церква, наркозалежних жінок демонізують. Рідні намагаються до останнього замовчувати проблему, не звертаються за допомогою, бояться осуду. В Волинській області на програмі ЗПТ всього 27 жінок. Це 10% від кількості чоловіків. По Україні ця цифра  - 30%.

Як вирішити проблеми наркозалежних жінок в Україні

На нашу думку, якби ми не обмежили кількість пунктів цього сумного рейтингу, кожна з жінок могла б написати перелік проблем довжиною в руку. І жодна з цих проблем не є неподоланою. Важливо й те, що кожна з озвучених перешкод до якісного життя жінок, які живуть з наркозалежністю, може бути вирішена. Так, для цього треба докласти зусиль і об’єднатися. Та ж чи є для цього препони, крім застарілих стереотипів?  Галина Корнієнко, фахівчиня з питань стратегії та адвокації "Всеукраїнського об'єднання наркозалежних жінок "ВОНА", зголосилася поділитися своєю експертною думкою:

Жінки, які живуть з наркозалежністю – вразлива та "невидима" спільнота в Україні. Перше, що треба зрозуміти перед тим, як аналізувати вплив поточної наркополітики на становище таких жінок і їх можливі шляхи до програм зменшення шкоди, треба зрозуміти обставини в якому вони перебувають та вимушені ухвалювати рішення, - вважає Галина.

Під "обставинами" наша експертка має на увазі найперше дикримінацію та стигматизацію (тобто асоціацію людини, в нашому випадку наркозалежної, із ганебним та негативним явищем суспільства). Наркозалежні люди в Україні стигматизовані за ознакою вживання наркотиків. Ця стигма сформувалася ще за часів Радянського Союзу та підтримується ЗМІ, які формують громадську думку, людьми, які приймають рішення та багатьма інституціями, які надають послуги. Традиційно вважається, що наркозалежні люди – це люди, які втрачені для суспільства і які "не заслуговують" на людське ставлення до них. Відбувається так звана дегуманізація. Щодо жінок, то вони несуть на собі подвійний тягар стигми, в першу чергу, за рахунок того, що жінці суспільство закидає більший набір норм і правил життя в суспільстві. Тож жіноча наркозалежність викликає у суспільства найбільший негативний відклик. Така стигма, природньо, веде до дискримінації жінок, які вживають наркотичні речовини. При оприлюдненні інформації щодо наркозалежності, жінка опиняється в ситуації засудження суспільством та повної соціальної ізоляції.

Найбільшою перешкодою для отримання допомоги у наркозалежної жінки є ризик втратити дітей лише на підставі діагнозу. В Україні в Сімейному кодексі дотепер існує стаття, яка дозволяє позбавити людину батьківських прав на підставі її діагнозу. Це підпункт 4, пункту 1 статті 164 Сімейного кодексу України, який називає причину позбавлення батьківських прав батьків, якщо вони "Є хронічними алгоколіками або наркоманами". Тобто це єдиний пункт Сіменого кодексу, на підставі якого можна позбавити батьківських прав, посилаючись на неіснуючий діагноз. Тому що діагнозу "хронічна наркоманія" немає в принципі. Таким чином, справи розглядаються виключно на основі особистих уявлень суддів про те, що рахувати "хронічною наркоманією". Діти, в більшій кількості випадків, залишаються з матір’ю при розлученні, або жінки виховують їх самостійно, тож побоювання втратити дітей примушує жінок приховувати свою наркозалежність до тих пір, доки вона може.

Заплющувати очі на проблеми, у сподіванні, що "воно саме розсмокчеться" - давня наша традиція. Своєрідне створення "куполу мовчання", на мою думку, перешкоджає і тим, хто вже готовий чи готова вирішувати питання наркозалежності – власної чи близької людини. Важко дізнаватися, що нового пропонують не тільки в світових практиках, а про ті способи лікування наркозалежності, які вже доступні і у нас в країні.

Необізнаність суспільства про способи лікування наркозалежності в моєму ТОП-5 проблем. В суспільстві існує стала думка, що найкраще лікування наркозалежних – це реабілітація. Але за рахунок того, що тема наркозалежності, особливо жіночої, є табуйованою, інформація про альтернативні методи лікування, такі як замісна підтримувальна терапія (ЗПТ), або невідома, або сприймається викривлено "безкоштовні наркотики – наркоманам". Крім того, в Україні відсутні реабілітаційні центри саме для жінок, а ті, які існують становлять небезпеку гендерно-зумовленого насильства. Взагалі, щоб людина потрапила в реабілітаційний центр, де не будуть порушувати її права, родичам було б непогано ознайомитися з дослідженнями про стан реабілітаційних центрів та випадки насильства, які там відбуваються і знайти центр, де реабілітація ведеться без насильства та порушення прав. Але рідні, які вже потрапили в ситуацію співзалежністі і вимучені присутністю в домі наркозалежної людини, зазвичай хапаються за соломинку. Вони збирають гроші і відправляють людину в перший ліпший, так званий "ребцентр", сподіваючись, що за короткий термін (місяць, два – на скільки вистачить грошей) людина "кине погану звичку". Часто цього не відбувається, але наркозалежна людина потрапляє в ситуацію системного насильства, як з боку працівників так званих ребцентрів, так і збоку родичів. Для жінок ситуація виглядає складнішою за рахунок того, що  стигматизація та ризик виникнення насильства (в тому числі сексуального) є вищим, навіть в середині самої спільноти людей, які живуть з наркозалежністю.

Галина Корнієнко

В мене складається враження, що у будь-якому випадку, який би шлях не обрала наркозалежна жінка, існує високий ризик, що вона постраждає від того чи іншого виду насильства. Основою є Інституційне насильство. Для жінок з наркозалежністю потрапляння в систему, яка повинна надавати послуги захисту, соціальної та медичної допомоги, має великі ризики замість послуг отримати ще одну порцію насильства. Наприклад, поліція, у випадку домашнього насильства, не надає послуги захисту, а починає тиск на жінку у зв’язку з її наркозалежністю, соціальні служби починають замість надання соціальної допомоги – виконувати каральні функції та маніпулювати дітьми, медики – скоюють емоційне насильство під час допомоги, або відмовляються надавати таку допомогу. Це комплексна проблема, яка виникає за рахунок дегуманізації таких жінок. І на жаль, кейси порушення прав стосовно них дуже важко зібрати, бо жінки побоюються звертатися по допомогу, маючи негативний досвід взаємодії  з такими інституціями.

В країні діють програми зменшення шкоди для людей, які живуть з наркозалежністю. але вони наразі не фокусуються на гендерних питаннях і не ставлять собі за мету розібратися, чому жінки не звертаються за їх послугами. Зазвичай, туди потрапляють жінки, яким вже "нічого втрачати", бо таким чином вони будуть зареєстровані в державній системі надання послуг і при взаємодії з поліцією, медиками або соціальними службами буде відомий їх діагноз. І, скоріше за все, вони стануть мішенню для того самого інституційного насильства.

На питання, що ж нині є найважливішим у реформі українької наркополітики, Галина Корнієнко наголосила:

Коли ми говоримо про вади поточної наркополітики в контексті ситуації жінок, які живуть з наркозалежністю, треба враховувати, що чим більше наркополітика матиме "людське обличчя", тим більше жінок відчуватимуть себе в більшій безпеці та зможуть звернутися по допомогу, не чекаючи, коли вони "досягнуть дна, щоб відштовхнутися", бо відштовхнутися у багатьох вже не буде сил.