"Мій дім там, де мої діти" - історії матерів, чиї сини боронять Україну

Біль з надією, трагедії – з вірою в перемогу України сплелися в історіях трьох матерів, чиї діти воюють з московитською навалою, які зібрав Парламент.ua
Ексклюзив
"Мій дім там, де мої діти" - історії матерів, чиї сини боронять Україну
8 Травня 2022, 11:58
читать на русском

Сьогодні в Україні, як і щороку у кожну другу неділю травня, уже в двадцять третій раз (починаючи від 2000 року) офіційно відзначається День матері. Та замість квітів і концертів сьогодні найбільшим подарунком для українських матерів буде те, що їхні діти будуть у безпеці. А для тих, чиї сини і доньки боронять Україну від російських агресорів, найважливіше, щоб діти повернулися додому – з Перемогою.

"Я своїх дітей відвезла від війни. Та не вберегла…"

На обкладинці фейсбук-сторінки Тетяни МАМЧІЙ – два її сини-Герої. Станіслав і Олексій віддали життя в боях за Україну. Станіславу було 33, він загинув у 2016-му, Олексій став Героєм у 41, у 2021-му. Тепер на чернівецькій школі №19, де вони вчилися, на їхню честь встановлені меморіальні дошки.

Біжиш на роботу, кажеш "Доброго ранку, синочки". Біжиш з роботи додому – "Добрий вечір, синочки", - каже Тетяна про ці меморіальні дошки. – Але в голові не вкладається. Так не має бути, щоб батьки хоронили своїх дітей.

Тетяна родом із Узбекистану, Чернівці – це батьківщина її чоловіка.

"Ми з 1993 року тут, раніше жили в Середній Азії, в місті Терміз (Узбекистан). І ми переїхали, щоби мої діти не воювали там. Тому що 10 років тривала війна в Афгані, ми жили під кордоном. І я вирішила: мої діти воювати не будуть. Але я їх відвезла від війни, та не вберегла".

У Тетяни з чоловіком троє синів. Окрім Олексія і Станіслава є ще наймолодший – Євген. Тетяна каже, що вони всі троє рвалися на війну. Бо "якщо не ми – то хто?"

Стас спочатку він поїхав на війну прямо з Революції Гідності – але не доїхав, їх відправили назад. Тут знову пішов до військкомату, але сказали, що поки не треба. А уже в 2015 принесли повістку.

Олексій спробував піти разом зі Стасом спочатку в 2014-му, потім у 2015-му - його не брали, але потім, коли вже почали укладати контракти – пішов: спочатку в Чернівецьку тероборону, а потім служити за контрактом.

Євген також підписав контракт.

Тричі я з ним їхала разом, і тричі він мав високий тиск. Збивали, бігали по аптеках, терапевтка сказала, що вона не підпише його документи на відправку, - розповідає Тетяна. - Також у нього на обличчі дуже багато родимок, через це його комісували і він не служив в армії. Пішов до знайомого лікаря, все це повидаляв: "Стас служить, а я що буду вдома сидіти!" Я його сама особисто водила, думала: "Божечку, хоч би не взяли!" У нього тиск піднімається, збиваємо до норми – і знову туди, вперед. Що ж ти зробиш, якщо він хоче туди… Воював – у 2016, 2017, 2019. Зараз, на щастя, вдома.

Тетяна перепрошує, що розповідає російською. Каже, що їй цим дорікають.

Мені кажуть, що хто втратив двох синів – мусить уже перейти на українську. А я можу, але коли неправильно вимовляю українські слова, мені якось не по собі. Перекладаю в голові, але в російській мові вставляю українські слова, - пояснює. Її батько – татарин, мати – українка з Харківщини. Тож Україну жінка вважає своєю землею.

І молиться родина у греко-католицькому храмі:

"Коли загинув Стас, ми опинилися в тій ситуації самі. До похорону, розуміли, що самі маємо здолати це горе. А коли загинув Олексій, то церква на Капеланській взяла над нами ніби опіку. І ми тепер тільки туди ходимо, до Василя Гасинця – це капелан і пастор Божий".

На запитання, як це – бути мамою трьох синів, як будуються стосунки з різними дітьми, розповідає, що старший син народився, коли його тато Юрій був в армії, тож батько не встиг побавити його геть малюком. Середній був татовим улюбленцем, тому що тато вже був поруч з ним з пелюшок. А молодший – він залишатиметься дитиною, поки батьківські очі не закриються…

"Тим паче, що він залишився у нас один, - додає Тетяна. - Так подумати – нашому малому 32 роки! Та який вже він "малий"? А він "малий" для нас завжди буде…"

Діти, хоч і народжені й виховані в одній сім’ї, є різними.

"Наскільки середній син був безбашенний - не задумуючись, міг рванути кудись швиденько, до когось на порятунок, то Олексій був розсудливіший. Тому коли мені сказали, що він загинув, я не могла це усвідомити. З ким – з ким, а з ним цього не мало статися", - каже мама.

Середній син не був одружений, молодший також поки не надумав. Від старшого сина у Тетяни з Юрієм залишилася онучка. Також він встиг вдруге одружитися – знайшов кохану на фронті.

"Вона зараз служить у нас в частині, на фронт її поки не взяли – у дружини є реабілітаційний період, не минув ще час після його загибелі. Привів її з війни, але розписалися тут. Вони якраз були під Маріуполем, і командир сказав: давайте дочекаємося, поки ми вийдемо звідси, а тоді вже будете думати, чи одружуватися вам. Тож приїхали і потім розписалися.

Нас також не залишають, раз на два роки ми їздимо на реабілітацію в санаторій. Нічого не "вибиваємо", не просимо – просто раз на два роки йдемо у військкомат, пишемо заяву - і нас відправляють на психологічну реабілітацію. Зазвичай їздили під Київ у Пущу-Водицю. А зараз як побачили по телевізору ці корпуси санаторію зруйновані – знаєте, це було боляче. Йдеш по цій вулиці, а вона розбомблена… Дай Боже, щоб був мир і це все закінчилося".

Найстрашнішим вважає те, що рідні, близькі, знайомі, однокласники, які живуть у Росії та в Середній Азії не розуміють, що відбувається:

Вони питають: "Ну от як ти могла – допустити, щоб твоїх дітей убили там незрозуміло за що?". Кажу: "Як "за що"? За свою землю!" Але ж вони, мовляв, не тут народилися. Але ж, кажу, вони прожили тут уже більше, ніж там! І воювали за цю землю, тому що мій дім там, де я живу і де мої діти. А тепер, коли мої діти на Годилові (кладовище на околиці Чернівців – ред.), то я вже звідси нікуди не поїду.

До родини приходять товариші по службі їхніх синів-Героїв, і на День матері вітають Тетяну – і коломийська бригада, і батальйон, що в чернівецькій Садгорі стоїть.

"Приносили квіти і на День матері, в Коломию нас запрошували. Зараз уже у воєнний стан, не їздимо нікуди. Краще хай вони всі повертаються живими. А квіти – ми можемо зачекати. Головне, що наших дітей не забувають".

Задля пам’яті про синів Тетяна зареєструвалася у соцмережах.

Коли загинув середній син, залишилося якихось кілька фотографій, і я почала шукати його друзів, - згадує. - Шукала фотографії сина. Бачила його батальйон і бригаду – писала їм. Перепрошувала, що лажу по їхніх сторінках і вишукую там фотографії, а вони відгукувалися і казали, що додають мене у друзі. Один після знайомства каже: "А можна, я буду називати вас так, як Стас називав – "Мамка"? Так дивно, він років на 5 за мене молодший. Але все одно хотів. Списувалися, зідзвонювалися, вітав зі святами… Так і називає мене "Мамкою"...

Завершує Тетяна цю непросту розмову з великою вірою в нашу перемогу: "Над нами Бог, за нами Україна, нам відступати нікуди. Ми живемо на своїй, Богом даній землі".

 "Упевнена в нашій перемозі. Інакше б я дитину туди не пустила"

У Мар’яни КРАЙС з чоловіком – троє синів. Родина "інтернаціональна", що для Чернівців зовсім не дивно: дружина українка, чоловік єврей. Старші сини вже побачили трохи світу і зробили свій вибір: старший Артем, якому 27, мешкає зараз у США, виграв грант на навчання, через рік подав документи на "грін кард" і очікує американського громадянства. Середній Ігор, якому скоро виповниться 26, кілька місяців побув на навчанні в Ізраїлі і сказав, що жити за кордоном не хоче. Зараз служить у Збройних Силах України. Молодшому Олексієві лише 15, тож він з батьками в Чернівцях.

"Так, такі різні двоє старших дітей, які разом росли, закінчили одну і ту саму школу – перший ліцей, - усміхається Мар’яна. - Обидва непогані математики, фізики – Артем більше теоретик, Ігор має більше інженерного хисту. Вчилися спочатку в російській гімназії, де була можливість обрати російський або український клас для навчання. Ми обрали український, і вже після 20014 року гімназія не набирала жодного класу російського".

Мар’яна не заперечує, що в родини завжди, а зараз особливо, були різні можливості і пропозиції виїхати з країни, але…

По-перше, в Чернівцях немає активних бойових дій. А по-друге, тут моє життя, моє все, - каже жінка. - Я просто не бачу себе в іншій країні. Щоби жити в іншій країні – треба прийняти правила її гри, серед яких найперше – мова. Я люблю нашу мову, нашу державу, і хочу жити тут.

У Артема були свої "стосунки з Росією". Мар’яна згадує випадок, як її старший син колись брав участь у якихось грантових програмах, і для участі в навчаннях летів з Ізраїля у Мінськ через Москву. Його затримали а московському аеропорту. Привід був смішний: російські митники і прикордонники прискіпалися, чому в нього так багато європейських віз у паспорті. Відповів, що Україна – європейська країна, українці живуть у Європі і часто їздять по Європі. За це його затримали на 40 хвилин, і коли всі пасажири вже були в літаку (їх доставили автобусом), Артема випустили на злітну смугу і дозволили дістатися літака пішки. Він біг з усіх сил, щоби встигнути, а ці митники з нього реготали. Бо на їх переконання, Україна - не Європа, а така сама Росія.

"Всі ми були учасниками Майдану 2004 року,  вболівали за Майдан 2014 року, - продовжує Мар’яна. - В Революцію Гідності наш Ігор навіть штурмував Чернівецьку ОДА…

Ігор закінчив університет, став магістром, непоганий інженер, працював. Як почалася війна – сказав, що запишеться в тероборону. Під теробороною мається на увазі, що це ніби тут, на місці. Відповіла, що це його вибір і я не можу його зупиняти. Потім повідомив, що там ніби вже все укомплектовано і йому передзвонять. Насправді ж він записався не в тероборону, а в Збройні сили України. За кілька днів йому справді зателефонували, він сам зібрав речі і пішов…

Як дитину відпускати на війну? Звичайно що душа болить… Але тут грають роль не лише почуття матері. Та й його виховала не тільки сім’я, а й наша держава. У Чернівцях завжди було комфортно жити, це було європейське місто, воно не має нічого спільного з Росією. І  напевно моя дитина хоче жити в європейських правилах, у європейській державі, і щоб його діти також у такій державі жили. За це й воює, і вірить, що ми переможемо.

Мар’яна розповідає, що Ігор дуже розсудливий і його вчинок не пояснити тим, що він іде напролом чи головою пробиває стіну. Він знає, що робить, і вірить в цю справу.

"Пам’ятаю, якось маленький Ігор не зачинив двері і в кімнату налітали комарі. Дідусь намагався його спонукати закрити двері. Тричі гукав йому: "Ігоре, закрий двері – комарі налітають, хіба ж ти не бачиш?!"  А потім пішов закрити ті двері сам. Застав дитину біля дверей: Ігор спостерігав за комарами. "Одні налітають, інші відлітають", - пояснив дідусеві.

А ще була, можна сказати, пророча історія, як залишила Ігора вдома малого 5-річного самого і вибігла на базар за продуктами. Наказала нікому не відчиняти двері. Обіцяв так і робити. Але тим часом прийшов до нас один наш родич. Постукав у двері, малий запитав, хто там. Той зрозумів, що хлопчик вдома сам і вирішив його перевірити. Не відповів, ще й закрив пальцем дверне вічко. Ігор, не отримавши відповіді, притягнув стілець, заліз і глянув у вічко. Зрозумів, що вічко закрите, зліз зі стільця і… відчинив двері! Звісно, ми його потім усі за це сварили. І коли запитали: "А що би було, якби це був не твій дядько, а якийсь бандит?!" - малий дуже серйозно відповів словами, які хтозна де й почув: "А я б тому бандитові сказав: іди нах…. звідси!" Ми були в шоці, але разом з тим і сміялися… А тепер, так виглядає, у дорослому житті він пішов втілювати це дитяче пророцтво: відправляти бандитів услід за російським кораблем."

За Ігора хвилюються всі. Молодший Лесик за ці дні, здається, навіть різко подорослішав.

"Ігор йому сказав, що вони з Артем тепер далеко, тож доведеться Лесикові бути за старшого, нести відповідальність. Тож малий тепер допомагає, розуміє, підтримує. Артем зі США допомагає морально і фінансово.

Зараз коли розмовляємо з Ігорем телефоном, кажу, що переживаю. Він каже, що більше переживає за мене. Каже, що він – озброєний, а значить захищений. А в мене зброї немає, тому він має захистити і мене".

А найбільше її вражає нетактовність людей, які зауважують їй: "Та ти можеш і на фронт відправляти, в тебе ж їх троє". Так, і такі трапляються. Зітхає і намагається не зважати…

"Молюся щодня за всіх наших воїнів"

Наталія ЩЕРБАНЮК – вдова Героя Небесної Сотні. Її чоловік Олександр Щербанюк загинув під час обстрілів на Майдані 20 лютого 2014-го. Він ішов на Революцію Гідності з дерев’яним щитом в одній руці і Новим Заповітом у другій. Він сказав дружині, щоб його не зупиняла. Його життя забрала куля снайпера. Через вісім років його син сказав матері те саме і пішов у тероборону.

Син за паспортом – Даниїл, але мама називає його Даніелем. Уникає вже пестливого "Даник", бо ж той уже дорослий. Але іноді забувається, бо ж він все одно завжди буде її Даником.

Говорить українською, старанно підбирає слова. Каже, що переходити на українську почала недавно - це принципово. Хоча задумалася про такий перехід одразу після Майдану. Не одразу виходило, дехто насміхався, і це її трохи зупиняло.

"До початку повномасштабної війни почала активніше розмовляти українською, а після початку щось ніби клацнуло всередині мене, як постріл, - каже Наталія. - Бо, як виявляється, "віра, мова і армія" - це таки дуже важливо".

Коли батько Даніеля загинув, синові було лише 15 років.

"Але батько так вчив: Ми повинні захищати свою країну, те місце, де ми живемо, - згадує Наталія. - Думаю, що це була така "відправна точка". Думаю, що це було те насіннячко, яке було колись закинуте в грунт і потихеньку там росло і зріло.

Після загибелі Саші Даник не був дуже активним чи публічним. Зазвичай не хотів брати участь у заходах, куди нас запрошували, як родину, відсторонювався. Він дуже важко переживав загибель свого татка. І хоча намагався не подавати виду, я це бачила. Я й не дуже його смикала, не змушувала.

Також Даник намагався "зістрибнути" з розмов про батька. Ми не чіпали цю тему. Домовилися, що коли він буде готовий, почне запитувати сам. Довго не питав, навіть спогади для нього були болючі. Тож щодо цього в нас був "режим тиші". Десь більше ніж через рік почав питати. Йому захотілося знати більше про батька, причому не загальновідомих речей, а саме тих, які знали тільки найближчі. Питав про риси характеру, про погляди.

І якийсь час Даник мені видавався аполітичним. Але як я помилялася!

Коли йому вже виповнилося 18, він дуже зацікавився виборами, радів, що сам нарешті піде голосувати. Розпитував, за кого буду я і просив обгрунтувати мій вибір. Дивився політичні передачі, потім ми їх обговорювали. І таке видавав "на гора", що дуже мене дивував. Я не впливала на його вибір, але він зробив його правильним: зумів проаналізувати події і слова, побачити реальність, відсіяти брехню від правди. Це мене дуже втішило.

Почали спілкуватися на ці теми – про політику, очільників місцевих і київських, і мені цікаво було слухати вже дорослу людину, а не хлопчика. Він в багатьох питаннях уже міг і відповісти, і повестися як чоловік. З дитинства він багато читав і був розсудливим. І ця риса в ньому ще більше розвинулася.

Знаю багатьох його друзів.  Знаю, що багато його однокласників, які не сприймали вибори як щось серйозне і вважали, що вони нічого не змінять, саме через Даника пішли голосувати. Він переконав їх, що це потрібно, що це важливо навіть якщо ти проти всіх чи збираєшся зіпсувати бюлетень. Бо щоби змінити хоч щось у країні – треба для початку хоча би піти на вибори. Син свого батька.

Знаєте, є таке прислів’я, що "в тихому болоті чорти водяться" - це ніби й не про нього, але він вміє здивувати! Він подібний на свого батька - і зовнішньо (хоча це помітила тільки зараз, раніше мені здавалося, що він подібний на мене),і риси характеру: порядність, чесність, почуття гідності, загострене почуття справедливості. Завжди обурювався, якщо хтось погано відгукувався про інших людей, якщо це неправда. Це Сашині риси.

Він чемний хлопчик. І є речі, в яких він холодно-врівноважений. Піти до війська – це також не спонтанний, а обдуманий вчинок. Усі 8 років, що тривала війна, він жорстко реагував, коли при ньому говорили, що наш захист не має сенс, чи ще якісь проросійські речі. Ставив на місце.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми всі були в шоці, розум відмовлявся в це вірити. За день-два стало відомо, що можна записуватися в територіальну оборону. Даник сказав, що "вони з друганами вирішили піти в тероборону". Я пожартувала тоді, що "от класно, може ще й я з вами піду". Я чудово розуміла, що він не жартує. Але він на той час ще трохи прихворів, тож сподівалася, що це хоча б не станеться негайно.

У ті дні у мене, як кажуть психологи, "спрацював тригер". Прийшли такі ж відчуття, як тоді, коли Саша загинув. Не могла бути вдома – навіть тоді, коли була не сама. Одного дня через це зібралася вийти, Даник був вдома з температурою і нікуди не збирався. Я пішла, а коли повернулася – його не було. Зателефонувала: ти де? Відповідає, що записується в тероборону. Пішов з другом, записалися. А коли десь через півтори години підтягнулися інші їхні приятелі – запис уже завершили, набрали достатню кількість охочих. Даніель був дуже задоволений, що встиг. Увечері прийшов, швидко зібрав речі. І тільки зауважив: "Мамо, в тебе таке обличчя… як тоді, коли тато загинув". Звісно, я ж розумію, що відбувається. І розумію, що це гідний вчинок. Але… одного Героя мені достатньо… Ще одного випробування я не переживу… Син знає про мої почуття.

Молюся щодня, прошу Бога вберегти його і за всіх наших воїнів молюся. Бо молитва має силу.

Дочка також була активна, поки в самої діток ще не було: і з татом на Майдан рвалася, і потім до політики була причетна. Вона за спеціальністю психолог, та в якийсь час відійшла від цієї роботи. Але епідемія ковіду повернула її до роботи – з’явилося багато людей, які потребували психологічних консультацій, почала консультувати онлайн. А зараз тим паче є ще більше потребуючих психологічної допомоги. Вона також переживає за брата і пишається ним.

Оскільки не завжди можна підтримувати телефонний зв’язок, ми з сином спілкуємося через Telegram. Іноді він пише: "Сьогодні я буду недоступний". Я навіть не встигаю запанікувати, як він уже додає: "Не хвилюйся, я нікуди не їду".

Якось наказувала йому, щоб був обережним, щоб не ліз, куди не просять. Пояснила, що він у мене залишився один – у доньки своя сім’я, вона вже там потрібніша. А з сином ми не лише близькі як родина, ми й друзі, прислуховуємося до порад одне одного… То він мені відповів: "Я люблю тебе і ціную наші стосунки. Але ж ти розумієш, що я не зможу сидіти вдома і ховатися за твоєю спиною". І в мене – дежавю. Так само колись сказав чоловік, коли вперше йшов на Майдан 2014 року…

У 2004-му Саша був на Майдані постійно. А у 2014-му – наїздами, бо ж мав іншу роботу, певні обов’язки. Тож коли зібрався вперше, я не хотіла, щоб він їхав і так з нервами сказала: "Саша, ну нащо це тобі треба?" Він відповів дуже жорстко: "Ти думаєш, що я буду ховатися за жіночою спідницею? Ти мене не зупиниш. Навіть якщо ти тут ляжеш перед дверима – я через тебе переступлю і піду". І пішов. Ніколи такого не було, щоб він виходив без слів прощання, без поцілунку, це було вперше. Передзвонив він уже аж з Майдану, і тоді лід розтанув, Саша перестав сердитися. Потім їхав вдруге, втретє… На щастя, коли їхав востаннє, мені вистачило розуму не сваритися, а відпустити з миром і любов’ю. Бо якби було так, як під час першого виїзду – я би потім усе життя собі докоряла…

Тому коли Даник сказав то саме – це було дежавю, і я відчула водночас і переживання, і гордість… Усе змішано.

Мабуть у кожної нормальної матері такі думки. Нормальної. Бо коли я читаю якісь перехоплені розмови росіян з їхніми матерями, то це просто на голову не налазить. Не знаю, чи є в них узагалі серця…

Хочу кожній мамі побажати сил усе це витримати. Пронести це почуття крізь війну з вірою в перемогу і з любов’ю до наших синів. Бо ми ще й надійний тил для них - коли ми віримо в те, що вони роблять.

Не сумніваюся в перемозі, підтримую сина, і це додає йому впевненості".