Недоступна Україна прагне до ЄС: 13 листопада – Міжнародний день незрячих людей

13 листопада за рішенням Всесвітньої організації охорони здоров’я у світі відзначають Міжнародний день незрячих людей. Цього дня 1745 року у Франції народився Валентин Гаюї – відомий педагог, який заснував кілька шкіл і підприємств для незрячих. До Гаюї таких закладів просто не було. Соціалізація незрячих набула сили, коли 1829 року Луї де Брайль створив спеціальний шрифт для осіб з вадами зору.

"Наше суспільство не звикло до незрячих"

В Україні точної офіційної статистики щодо людей незрячих та з вадами зору немає, про реальні цифри можна лише здогадуватися. За неофіційними даними, – від 70 до 100 тис. осіб, з них понад 10 тис. – діти. Як живуть сліпі люди? Чи створені у нашій країні умови для їхнього комфорту? Чи мають вони змогу вільно отримати освіту і влаштуватися на роботу? Чи можуть спокійно пройти вулицею або купити в супермаркеті пакет молока?

Владі простіше запровадити якісь пільги, ніж розробляти дієві механізми для рівноправного, рівноцінного життя. Але навіть за таких важких умов люди із спецпотребами борються за своє "місце під сонцем". Parlament. ua вивчав їхні відгуки з різних міст про ситуацію з людьми незрячими й слабозрячими в Україні.

У небажанні бачити чиїсь фізичні вади ми пожинаємо плоди радянського "гармонійного" виховання. Пригадаймо хоча б, як невдовзі по війні якось водночас з наших вулиць просто зникли каліки-фронтовики… Люди, які були дітьми у 50-ті-60-ті роки, ще пам’ятають, що мати дитину з фізичними вадами було соромно і ніби кидало тінь на всю родину. До того ж житлові та фінансові умови, які об’єктивно склалися після війни, часто робили утримання таких дітей  і догляд за ними, їхній розвиток удома просто неможливими. Післявоєнна розруха ніби вже й минула, а ставлення до проблеми залишилося практично на тому ж рівні.  Незрячі люди не стали в такому ставленні винятком. Дещо й робиться, але якось хаотично, безсистемно, без серйозного вивчення й вироблення загальнодержавної концепції.

Наші співрозмовники в різних містах скаржилися на те, що немає розуміння з боку суспільства. Інколи доходить до принизливих ситуацій: із людьми з фізичними вадами поводяться, ніби вони обов’язково ще й розумово відсталі:

Ми розуміємо, що вони не хочуть нас образити, вони нас просто не знають. Наше суспільство не звикло до незрячих/

Сліпота (Фото: pexels)

 "Ніколи не знаєш, чи не потрапиш у відкритий люк"

Десь поставили звуковий світлофор, там з’явилися у транспорті звукові сповіщення зупинок чи номеру маршруту, там сходинку пофарбували, але через відсутність загальної стратегії, через відсутність спланованих дій та контролю все це призводить до часткової доступності й не вирішує головної проблеми – простір залишається недоступним, – наполягає тифлоексперт Євген Свєт з Київського Київського міського Центру соціальної, професійної та трудової реабілітації інвалідів.

Навіть люди "умовно соціалізовані" – тобто такі, що отримали освіту, мають роботу – беззахисні перед незручностями та навіть небезпеками цього недоступного простору. І якщо інвалід-візочник ще може якось помітити та уникнути оцього горезвісного відкритого люку чи краю тротуару, то люди незрячі так і констатують: "Ніколи не знаєш, чи не потрапиш у відкритий люк". А небезпеки чатують на переході вулиці, при посадці в транспорт і навть у власному під’їзді на сходах.

Інтернат чи інклюзивна школа?

Недоступний простір перекочував і у сферу освіти й виховання дітей з вадами зору. При цьому в Україні шкіл для незрячих дітей – усього п’ять, для слабозорих – менше трьох десятків  інтернатів. В Україні сліпі діти вчаться по старих підручниках, практично нема брайлівського друку, такі теми піднімали у Харкові, Дніпрі, Чернівцях.

Останніми роками виникло ніби й гарне починання – інклюзивні  школи.  Але прописані норми й правила не завжди вдається реалізовувати. Приміром, у селі росте дитина незряча. Тифлопедагогів і тифлопсихологів  і в місті дуже мало. Молодь не хоче вчитися на дефектолога: психологічне навантаження при роботі з дітьми-інвалідами – колосальне, а зарплатня мізерна. Забезпечити таким педагогом сільську школу практично неможливо. Вихованці спеціалізованих інтернатів – переважно сироти, рівень викладання теж, м’яко кажучи, бажає кращого…Дитину з вадами зору віддають у звичайну школу. А далі усе залежить від звичайного везіння: які трапляться їй вчителі та однокласники, наскільки можуть допомогти у навчанні батьки.

Побутує й думка, що більш суворі умови в інтернаті допоможуть дитині підготуватися до дорослого світу, адже буде вчитися й побутових навичок. Але інтернат, навіть найкращий, це закрите середовище. Де дитина зростає й вчиться серед таки же, як вона – і виходить практично не готовою до іншого життя. Плюс інклюзії, якщо вже вдається налагодити її в певній школі, що діти навчаються спілкуватися з різними людьми. Надзвичайно важливо прищепити такій дитині базові знання, володіння шрифтом Брайля та користування комп’ютером. Це відкриє їй шлях до здобуття вищої освіти, оволодіння конкурентною професією. Дефіцит фахівців в Україні доповнюється дефіцитом тифлотехніки - це якісні тростини, побутові прилади зі звуковим і тактильним супроводом, брайлівські клавіатури, принтери, дисплеї, ліцензійні програми мовного доступу до екрану, телевізійні збільшувачі текстів для людей із вадами зору, електронні записні книжки з брайлівським виведенням і багато іншого. Оцінимо освіту як умовно доступну?

Сліпота (Фото: pexels)

Було б несправедливим не навести ставлення до проблеми в МОН України. Тут  зазначають, що увага до дітей з вадами зору за останні п’ять років суттєво посилилася. У МОН розповідають, що всі спецшколи обладнані тифлокомплексами. Проте одразу й зізнаються, що, звісно, оснащення не повне, оскільки фінансування системи освіти є недостатнім – як і все інше в нашій державі.

У державних ПТУ, підпорядкованих МОН, нині не приймають тотально сліпих дітей, тому що це вимагає забезпечення спеціальним обладнанням і кадрами. У ПТУ можуть навчатися лише діти-інваліди по зору з неповною сліпотою. Найчастіше вони обирають професії, масажиста, кухаря, кондитера, різальника по дереву, штукатура, плиточника тощо. Міжрегіональне вище професійне училище зв'язку (Київ) – єдине державне ПТУ, що працює з тотально сліпими дітьми і дає їм професію "Оператор комп'ютерного набору". Це 30 осіб на рік.

У відділі моніторингу вищої освіти МОН зауважують, що головна проблема навіть не в тому, що сліпій людині складно отримати освіту а в подальшому працевлаштуванні.

І державні служби, і приватні структури неохоче беруть на службу сліпого фахівця, –зауважує той же Євген Свєт. – Перш за все тому, що для того, щоби обладнати робоче місце для незрячого, потрібно викласти певну суму грошей… Відтак роботодавцеві простіше не зв'язуватися зі сліпим.

УТОС – учорашній день

Абревіатура УТОС збурює в нинішніх членів Українського товариства сліпих здебільшого негативні відчуття: холодні, занедбані виробничі цехи, постійні затримки зарплати, та й із поставками сировини перебої. Сьогодні зачинені двері більшості виробничих підприємств Українського товариства сліпих. Спеціальні заводи, де людей можуть забезпечити роботою, отже, платитимуть кошти, незрячі перераховують по пальцях. Молодь у чорних окулярах уже й не сподівається на підтримку колись потужної громадської організації УТОС.  Незрячі працівники підприємств УТОС кажуть: їм соромно озвучувати розмір зарплатні. Прогодуватися цим неможливо. Тримаються такої роботи  лише ті, хто працюють там уже багато років і не мають іншої кваліфікації. Продукцію, утім, випускають найрізноманітнішу. Загалом  по Україні це понад тисяча найрізноманітніших виробів.

Підприємства інших форм власності не виконують норми працевлаштування людей з інвалідністю, їм простіше заплатити штраф управлінню соцзахисту. У центрі зайнятости зазвичай пропонувати незрячим нічого.

Коли йдеться про майбутнє великої, хоч і занедбаної мережі навчально-виробничих підприємств, реабілітаційних центрів, закладів відпочинку для незрячих, то можна почути думки про безперспективність утримання і розвитку інфраструктури УТОС, про створення маленьких підприємств на кошти інвесторів або про реанімацію УТОСу за державні кошти.

"Інтернет-бізнес – добрий заробіток для незрячого"

Оволодівши комп’ютерною технікою, багато хто з сучасної молоді береться розкручувати бізнес в інтернеті. Одна з фішок – дистанційна робота, коли роботодавець може й не підозрювати, що його працівник незрячий. Навіть коли пізніше він дізнається про проблеми із зором, вже може бути досягнутий певний результат. Тобто великого гріха тут навіть немає. Бо попервах підприємці негативно ставляться до прийому незрячого на роботу.

Нинішні незрячі з розвитком комп’ютерних технологій, звукових програм, що допомагають працювати в інтернеті, отримали великі можливості у самореалізації, дехто завдяки віртуальній мережі знаходять роботу в Америці чи в Європі. Але їхні професійні здобутки досягаються попри найрізноманітніші перепони, а, знову ж таки, не за підтримки влади. Тобто людина з вадами зору не сподівається на державу і не чекає, поки вийде нова поправка до закону про індивідуальні засоби реабілітації, де будуть прописані комп’ютери чи мобілки з адаптованим програмним забезпеченням та GPS-навігаторами.

Як поводитися зрячим з незрячими

Що ж таке розуміння суспільства?  (владу, як бачимо, поки беремо в дужки). Найбільша внутрішня проблема для зрячого – сліпих, як й інших людей з інвалідністю, просто приймати за рівних. Допомогу треба пропонувати, а не нав’язувати: "Я можу вам допомогти?" Натомість поширена картина, коли незрячого просто хапають і тігнуть через дорогу, навіть не запитавши, куди йому треба. Як радить той же Євген Свєт, "не хапайте людину за руку і в жодному разі не відбирайте тростину, нехай незрячий візьме вас трохи вище ліктя, а ви підказуйте:"Лівіше, правіше", а не "Сюди-сюди". Сліпий не зрозуміє, куди це "сюди". Має бути елементарне розуміння, толерантність, культура.

Суспільство повинне бути поінформованим, а цього немає. Так, здорові люди співчутливі до сліпих, але не треба жаліти, потрібно розуміти.

Сліпота (Фото: pexels)

 "Недоступна Україна прагне в Європейський союз"

Незрячі українці вимушені виживати на пенсію, а більш активні борються за право працювати у фірмах і серйозних компаніях перекладачами, юристами на рівних правах із фахівцями, що бачать. Люди з вадами зору реалізовують свої амбіції, працюючи масажистами, юристами, вчителями, а також в інтернет-бізнесі, вони об’єднуються в громадські організації, аби виборювати свої права.
А тим часом влада звітує про значні успіхи в облаштуванні безбар’єрного середовища для незрячих на вулицях, установах і в міському транспорті. Вони хваляться світлофорами із звуковими пристроями, вокзалами із службами супроводу незрячих пасажирів, станціями метро, де з’являються рельєфні смуги перед краєм перону.
При цьому тротуари заповнені машинами, автівки, порушуючи правила, роз’їжджають пішохідними доріжками, ламаючи сліпим білі тростини, зрештою, наражаючи їх на небезпеку чи й загибель.
Таким чином, у нашій країні необхідно перш за все забезпечити рівні можливості й права для всіх членів суспільства, а суспільству, яке вважає себе цивілізованим, намагатися не огороджувати себе від інвалідів, а прагнути почути, зрозуміти і прийняти.

І наостанок: один із користувачів інтернет-форуму для незрячих залишив доволі слушне зауваження: "Недоступна Україна прагне в Європейський союз".