Парамедик: навчати дітей зупиняти кровотечу - це не вчити дорослих дорослим речам

В Україні тривають прем’єрні покази військової драми режисера Валентина Васяновича “Атлантида”, який вже встиг зібрати низку світових кінопремій. Однією з особливостей фільму є те, що замість професійних акторів до стрічки залучили ветеранів російсько-української війни.

Про процес фільмування, війну на Донбасі та про розвиток соціальних проєктів в Україні ми поговорили з виконавицею головної жіночої ролі у стрічці, парамедиком Людмилою Білекою.

Як ти потрапила в проєкт?

В проєкт потрапила, можливо, як для мого уявлення про кінематограф, достатньо нестандартно. Мені просто кастинг-директор фільму написала: ”Ми там переглядали різні сторінки, хтось зі спільних знайомих порадив. Ми знімаємо фільм і шукаємо людину на головну жіночу роль. Чи не хочеш спробувати?”. І я собі подумала, а чому б ні. Так і спробувала.

Розкажи про процес фільмування, можливо якісь ситуації залишили яскравий спогад?

Найбільше запам’яталось те, що мій перший день - це був мій день знайомства з процесом кіновиробництва - ми поїхали дивитись сцену із розмінуванням. Було дуже тяжко налаштуватися на те, як проходять репетиції зйомок, бо це дуже багато дублів, багато згуртованої роботи. Все знімалося таким чином, щоб одна сцена була знята одним кадром і я розуміла, що на мене чекає те ж саме і мені потрібно морально налаштуватись на безліч дублів і зациклень. Не важливо чи була сцена вдалою, чи ні, ти маєш зробити багато дублів, щоб було з чого вибрати.

Коли нас з Андрієм (виконавець головної чоловічої ролі Андрій Римарук - ред.) посадили поруч, ми щойно познайомилися і нас змусили розіграти одну сценку діалогу, а у нас не виходило. Я не дуже розуміла тактику роботи, що ми маємо робити і який має бути результат. Нас стали просто критикувати, говорити що все не по справжньому і що ми маємо зробити не так, але не казали як. Пізніше я зрозуміла, що це метод роботи, що полягає у тому, щоб довести нас до певного емоційного стану. Мені це настільки не сподобалося, що я сказала, що так працювати не можу і запропонувала шукати когось іншого. Згодом вже ж таки мене переконали залишитись і я вирішила дати проєкту другий шанс.

Чим для тебе стала участь у такому проєкті, який досвід ти винесла і що вважаєш найціннішим у ньому?

Найголовніше з того, що я винесла, це те, що поки людина не почне говорити, їй не стане легше, її ніхто не зрозуміє. Почати говорити дуже важко, нам певною мірою було легше, ми транслювали свої емоції через героїв і всі хто міг піддатися осуду - це персонажі і можливо режисер фільму. Ти ніби закритий від негативу, у тебе ніби є такі два рівні, ніби бронежилет. Перший - це кераміка, а другий це протиуламковий шар. Тому спочатку було доволі незвично, але потім говорити стало досить вільно. Ми не шкодували слів та емоцій. Ми просто відкривалися і з нас це все лилося. Фільм дуже точно зображає стан, у якому ми перебували у 18-му році.

Багато у фільмі було імпровізації?

Ми пропрацьовували кожну сцену, у нас був день репетицій і день фільмування. Тож імпровізації під час зйомок було відсотків десь 15 і це були спонтанні фрази, тому що деякі речі були прописані надто карикатурно. Ми хотіли додати життя цим діалогам зберегти сенсове навантаження, але зробити їх живішими.

Чи можеш поділитись враженнями від кінцевого результату з позиції глядача?

Коли я побачила фільм у Венеції, а це було понад рік тому, я не бачила його цілісним. Я його сприймала десь на 50% як глядач, а на 50 як учасниця зйомок, тому що я бачила це збоку. Мені було важко скласти свою загальну думку. До того ж я дуже свіжо переживала емоції, які були у ньому. Коли вже подивилася цього року, я дивилася більше як глядач і дивилась на себе збоку. Це було глибше і я відчувала переживання головного героя. Я змогла сприйняти себе не як себе, а як героїню, у якої є схожі емоції та почуття із тими, що відчувала я. Це дало змогу подивитись більш відсторонено. Думаю, через кілька років ефект буде зовсім іншим. З кожним роком, з кожним разом цей фільм відкривається все більше і більше, помічаєш якісь такі деталі, на які через загальний біль та емоції було неможливо звертати увагу.

Чи плануєш ти продовжувати кінокар’єру? Може з’явились якісь пропозиції?

Насправді не планувала, але так вийшло, що у мене була ще одна епізодична роль у фільмі Валентина Васяновича. Спочатку я була там консультантом, а потім знялась у сцені у якій власне й консультувала. Я попрацювала зі справжніми акторами і це мені дало якийсь поштовх, я отримала від них копняка типу “чому, якщо у вас все вийшло, ти не продовжуєш”. Це змусило мене задуматись, однак наразі я ще не додумала до кінця, але це можливо було б цікаво.

Людмила Білека. Фото: Парламент.UA

Розповіж свою історію, як ти потрапила на війну, що тебе спонукало?

У мене завжди було загострене відчуття справедливості. На Майдані мене дуже вразило те, що перша допомога була організована не досконало, а вже відразу після Майдану я зробила собі військовий квиток і чекала призову, оскільки було відомо, що медиків дуже мало. Тим часом намагалась пройти всі можливі курси підготовки, усі вишколи, про які тільки дізнавалась.

Відправною точкою, певно, стало те, що мій колишній керівник під час служби у 95-й бригаді отримав поранення і ми з подругою поїхали забирати його з госпіталю під Дніпром і я побачила, що якби йому вчасно наклали пов’язку можна було покращити його стан відсотків на 70. Просту пов’язку, не турнікет, не судинний шов. Нічого такого, з чим би не міг впоратись рядовий боєць.

До цього я вважала, що не впораюсь на війні, що це важко фізично, морально, або моїх знань недостатньо. А тоді я зрозуміла, що для того, щоб вчасно накласти пов’язку мені вистачить і знань, і практики і досвіду. Оскільки я людина параноїдальна і розуміла, що мене на війні можуть вбити, але цілі загинути у мене не було, то я почала шукати собі надійних союзників.

Після тренінгів медсанбату група випускників збиралася їхати на фронт. Це був час перемир’я і я вирішила, що знаю цих людей, знаю за якою програмою вони навчались, тож нам буде легше працювати разом. Тим більше, що з нами їхали два викладачі цього курсу для загальної координації. Так я й потрапила на фронт.

І як війна вплинула на тебе? Що змінилось в тобі чи у твоєму житті?

Раніше я могла радіти простим речам: прочитала книжку і охопили емоції, подивилась фільм і отримала безліч вражень, або ж отримала у подарунок якусь дрібничку і була у захваті від цього, але це перетворилось на щось типу “а, нова шмотка, класно”.

У мене кардинально змінилась система цінностей. Я зрозуміла, що людське життя, людські взаємини - це найцінніше. Втраченого життя не замінить ніщо.

Я зрозуміла, що не хочу присвячувати своє життя матеріальному, коли бачила як один "приліт" міг зруйнувати все довге людське життя, бо вкладене воно було у домівку - 50-60 років люди вкладали кошти у будинок, не їздили на відпочинок, не проводили час із дітьми. Виходить, що матеріальне - це не головне, бо це не те, що залишиться з нами до кінця життя.

Наскільки на твою думку адекватно діють українські політики у питанні війни?

Васянович гарно сказав про “фантазії на тему миру”. Тобто це не є мир, це більше схоже на дитячі сподівання “за мир у всьому світі”, за все хороше проти всього поганого і у нас все буде добре. Це якісь загальні фрази і жодної конкретики. Мені дуже не вистачає чіткості, “от це робимо так” або варіантів, наприклад, якщо ми зробимо ось це - ми отримаємо такі наслідки, а якщо ми зробимо щось інше, то втратимо чималу кількість ресурсів чи людей, але отримаємо зовсім інші результати.

Хотілося би, щоб нам надали декілька варіантів на вибір, щоб подумати. Це було би краще ніж пусті обіцянки, відтермінування вирішення проблеми, під час котрого гинуть та страждають люди.

Нам треба не забувати, що у нас сьомий рік війни і діти, які народились вже на окупованих територіях ідуть у другий клас. Це найбільше лякає. Ми вже маємо покоління, виховане окупантами і в голови яких вкладені дуже сумнівні цінності. Насправді це, мабуть, жахливіше навіть за стан тих територій. Там хоча б можна зробити щось на кшталт “туристичного центру”, для майбутніх поколінь, щоб вчилися тому, що не потрібно воювати, не потрібно знищувати природу, ресурси в ім’я якоїсь власної пихи.

Людмила Білека. Фото: Парламент.UA

Розповіж про свої проєкти та ті до яких ти залучена?

Багато різних проєктів було і всі пов’язані із медичною допомогою. Це і перша допомога в умовах бойових дій і курси надання допомоги при ДТП, тактична медицина, невідкладні стани і підтримка життя. Ось, наприклад мій основний проєкт TactCat утворився, коли нас постійно називали кішечками і ми вирішили, що треба наточити кігті і стати дуже суворими тактичними котами.

Наразі, через карантин, діяльність призупинена і функціонує лише наш магазин з товарами першої допомоги. Також одним із показових для нас проєктів був “РеаніМетро” (громадська ініціатива по встановленню дефібриляторів у метро та навчанню працівників метрополітену першій допомозі - ред.). Це, мабуть, найуспішніший кейс, оскільки ми виграли громадський бюджет зусиллями дуже багатьох організацій, волонтерів і небайдужих людей.

Таких перемог не вистачало ще з часів Майдану і це нас підбадьорило і дало розуміння того, що багато організацій, які ніби є конкуруючими, можуть об’єднатись заради спільних позитивних змін, щоб рятувати життя людей. Тому що життя людини - це найбільша цінність, як і написано в нашій Конституції, але багато провладних людей про це починають забувати.

Наскільки мені відомо, “РеаніМетро” зустріло спротив з боку працівників метрополітену?

Так. І навіть після того, як ми отримували схвальні відгуки від керівництва і наставав час братись до справи, представники метрополітену починали говорити, що грошей на це немає. Коли ж шлося про навчання співробітників, то Центр спеціальної підготовки, FAST, і ми пропонували провести курси безкоштовно, але тоді в метрополітені стали говорити, що на це немає часу, людей тощо. Тобто виглядало все так ніби “ми з радістю приймаємо ваші пропозиції, але у нас не виходить”. Це все класно звучало для телебачення та їхнього іміджу, але по факту ми не отримували нічого.

Коли дівчата з UNIT і Маша Назарова з Людою Макаровою подали проєкт до громадського бюджету купа людей проводили тренінги, показові демонстрації з дефібриляторами: показували людям, що цим не можна вбити, це рятує життя, вчили як цим користуватися. Ми збирали підписи просто на вулиці.

Нам вдалось протягнути 16 чи 19 станцій метро. Основною умовою було розміщення дефібриляторів безпосередньо на платформах і Громадський центр здоров’я Києва надихнувся цим проєктом. Вони просто надали на кожну станцію по дефібрилятору, а керівництво метрополітену вирішило, що безпечніше буде тримати їх не у будочці внизу ескалатора, ближче до платформи, а на касах станцій закритими у коробці. Середній час доставки дефібрилятора на платформу і назад за таких умов складає близько 25 хв. Але ми маємо розуміти, що з моменту серцевого нападу, кожна хвилина - це мінус 10% від можливості вижити. Тобто цей дефібрилятор є, але він може врятувати життя людині, якій стало погано хіба що біля каси, або десь на вулиці.

Як у нас в країні працюється соціальному бізнесу?

Погано. І мушу зауважити, що карантин ми перенесли скриплячи колесами, тому що перша допомога, здоров’я, безпека поки ти не помираєш в нашій країні - це щось другорядне. І навіть коли вже час викликати швидку, люди замислюються, а чи потрібно мені вв’язуватися в цю тяганину чи може саме пройде.

Проблеми зі здоров’ям страшні для кожного, а соціальний бізнес - це саме те, що болить конкретно тобі. От нам боліло спочатку питання тактичної медицини, потім першої допомоги. Коли навчали поліцейських ми розуміли, що поліція приїжджає часто раніше за швидку і вони просто стоять з папочками в руках і оформлюють ДТП, поки людина в автівці стікає кров’ю. Навчання копів дало нам можливість зрозуміти цю проблематику, так і народилась ідея створити курси надання допомоги при ДТП. Туди ми додали блок з надання першої психологічної допомоги зокрема й самому собі, бо часто людина абсолютно не готова щось робити саме психологічно, бо вона перебуває у стані шоку і не може скористатися навіть наявними знаннями.

Після цього ми вирішили, що окрім знань треба створити щось прикладне і створили лінійку аптечок. Спочатку зробили автомобільну аптечку, потім меншу аптечку для велосипедистів та мотоциклістів, а потім зробили аптечку на щодень. Далі ми створили герметичні комплекти для занять водними видами спорту. Ми продумували усі можливі варіанти подій.

Будь-які соціальні проєкти, які працюють на альтруїзмі авторів, довго не протягнуть. Тому що не має одна звичайна людина розв'язувати соціальні проблеми, які створила держава або суспільство. Тут має бути ґрунтовна підтримка, хоча б визнання соціального бізнесу, як окремого виду діяльності і якісь додаткові пільги або якісь інші умови, щоб людям було вигідно цим займатись, оскільки часто нам доводиться шукати додаткові методи заробітку.

Для прикладу, створення магазину було способом заробітку, щоб ми могли читати курси тим людям, які не в змозі за них заплатити. Ми проводили курси першої допомоги для дітей у прифронтових територіях очевидно безкоштовно. Ми були щасливі, що можемо зробити свій внесок, зробити для цих дітей щось корисне. Це був дуже серйозний досвід, оскільки навчати дорослих дорослих речей, це одне, а навчати дітей зупинити кров за потреби - це зовсім інше. Це також змушує задуматись, адже діти не мають страждати від помилок дорослих.

А як щодо конкуренції у такій сфері?

Справа навіть не так у конкуренції, як у невмілій конкуренції у наших реаліях. Очевидно, що ринок товарів та курсів першої допомоги у нас ще не розвинутий, а соціально відповідальний бізнес - це здебільшого міжнародні компанії, які дбають про безпеку своїх працівників. Тобто у нас є всього декілька компаній, які забезпечилися офісними аптечками, навчили своїх співробітників проводити серцево-легеневу реанімацію, надавати базові реанімаційні заходи і декілька компаній, які закупили собі в офісі дефібрилятори.