Ексклюзив
Військовий кореспондент Віктор Шубец: На війні немає часу на другий дубль
Ексклюзив

Військовий кореспондент Віктор Шубец: На війні немає часу на другий дубль

6 Червня 2022, 12:28
Віктор Шубец (Фото з особистого архіву)
Професійний військовий кореспондент Віктор Шубец розповідає про роботу журналістів на фронті та в гарячих точках планети

Війна для колишнього миротворця, спецкора інформагентства Міноборони, підполковника Віктора Шубца – справа ніби звична, він на це вчився. Але вчився не лише воювати, а й бачити війну, описувати її, фіксувати – як для ЗМІ, так і для історії. Міркуваннями про військових журналістів як літописців, різницю і конкуренцію між військовими і цивільними журналістами, стандарти професії і цьогорічне відзначення Дня журналіста поділився Віктор Шубец з Парламент.ua.

Віктор Шубец (Фото з особистого архіву)

Журналісти зараз виконують завдання у складі пресгруп у трьох різних напрямках, де тривають бойові дії. Це вже не Операція об’єднаних сил, це вже повномасштабна війна, тому це і Південь, і Північ України, і Схід… - розповідає воєнкор. - Моя штатна посада – начальник відділення інформагенства Міноборони в Рівному, і ми, по суті, конкуруємо з іншими інформаційними агенціями - як УНІАН, Укрінформ, з іноземними ЗМІ, які активно також висвітлюють роботу військових і протидії ворогу – зокрема, й інформаційної протидії.

Під час навчання ми конкурували з "цивільними" журналістами"

А почалася воєнкорська кар’єра Віктора Шубца наприкінці 90-х, коли він вступив до військового інституту при Львівській політехніці. Там була кафедра військової журналістики, яка до того 70 років поспіль готувала військових журналістів для  всього Радянського Союзу.

- Це була унікальна база, яка готувала багато поколінь військових журналістів. І частина моїх викладачів працюють і донині, - згадує підполковник Шубец. - Щоби поступити, треба було вже друкуватися в газетах. Регіональних, як мінімум. Оскільки я родом з Закарпаття, то мав уже кілька нарисів, дорожніх заміток, репортажів – в обласній закарпатській газеті "Новини Закарпаття", в інших – "Вісті Свалявщини" та ін. З першого курсу конкретніше зайнявся фотосправою – до речі, на кафедрі була дуже хороша база, фотостудія в підвалі. "Цифри" тоді, зрозуміло, не було, а були фотоапарати  "ФЕДи", "Зеніти", якими ми дуже активно користувалися. У вихідні – за умови, що ми не в нарядах – ішли у звільнення, брали з собою фотокамеру, дві чорно-білі плівки і йшли у місто фотографувати всю ту красу – Львів, історичне місто, архітектура, та і портрети…

Віктор Шубец (Фото з особистого архіву)

Зараз ніби простіше технічно, але загалом принципи такі самі. Коли робиш якісь історичні кадри – дуже важливо бути професійним фотографом саме у бойових умовах, де немає часу на другий дубль. Коли все швидко, і розумієш, що другого дублю може не бути – дуже важливо все робити не в автоматичному, а саме в ручному режимі. Зрозуміло, що в технічному плані зараз легше, і є безліч можливостей для самонавчання – зокрема, і в інтернеті.

Під час навчання ми конкурували з "цивільними" журналістами, які навчалися в університеті ім. Франка. Зустрічалися на різних заходах, на навчаннях – зокрема, і міжнародних на Яворівському полігоні (зараз – Міжнародний центр миротворчості та безпеки) багато років поспіль. Тоді Львівські університети і взагалі Львівщина були "законодавцями мод" у військовій справі, адже і міжнародні військові навчання починалися саме звідси.

Віктор Шубец (Фото з особистого архіву)

Викладачі наші самі пройшли серйозний шлях, серед них були фронтовики, які воювали ще у Другій світовій, були ті, які працювали після неї, не сиділи на одному місці, місця їхньої служби охоплювали тисячі кілометрів. Це були люди різних національностей, які завершили службу в Україні, і їхнє чудове ставлення до неї ми бачили в їхніх матеріалах. Ми мали можливість піднімати шпальти старих газет і оцінювати, як треба писати – не з розповідей "на пальцях", а з реальних матеріалів – літературні підходи, стилі тощо. І коли викладач – майстер різних жанрів і стилів, коли він і газетяр, і може взяти в руки мікрофон і реалізувати себе і як радіожурналіст, як телевізійник – це багато чого вартує. І хоч тоді це ще не було так розвинуто, але ми зіткнулися з цим пізніше: з необхідністю бути універсальним журналістом. В принципі, це так само важливо і для цивільних журналістів. Відчули це особливо в районі бойових дій, де дуже велика як конкуренція, так і відповідальність.

- Якщо є окрема спеціальність "військовий кореспондент", то очевидно, що вона відрізняється від звичайної журналістики. А чим саме?

- Якщо порівнювати, то "цивільні", які навчалися в університеті ім. Франка, жили в гуртожитку, мали більше вільного часу для навчання. Ми вчилися так: до обіду стандартні заняття, пари, після обіду – самостійна підготовка. А "творчі" предмети були змішані з військовими. У нас була вогнева підготовка, тактика, РХБЗ (радіаційний, хімічний і біологічний захист), статути збройних сил України і інші дисципліни. Також ми ходили у варту, марширували на плацу. Грубо кажучи, нас тренували, як військових. Ми вивчали, коли маємо право застосовувати зброю, ходили чатовими, розвідними, здійснювали охорону й оборону військових об’єктів, вивчали тактику, оборону, наступ, правила ведення війни, міжнародне гуманітарне право. Щоби надалі, під час написання матеріалів це все враховувати і знаходити для своїх текстів такі "родзинки".  З одного боку ми були журналістами –  з іншого суто військовими. Наприклад, майбутніми військовими командирами – адже випускаєшся лейтенантом, тож по суті є командиром взводу. Тобто можеш командувати вже 30-ма підлеглими.

Віктор Шубец (Фото з особистого архіву)

Варто себе реалізовувати там, де ти можеш бути більш ефективним, якщо йдеться про захист держави

- А як же вимога, що або ти журналіст – або взяв зброю до рук, і тоді ти вже не журналіст. Навіть пригадую відомий випадок, коли журналістка Олена Білозерська, коли пішла на війну, призупинила членство у журналістських спілках.

- Так, цивільні журналісти не мають права використовувати зброю, і в них її немає. Якщо в районі бойових дій цивільний журналіст все-таки візьме зброю, то буде позиціонуватися як комбатант (особа, яка входить до складу збройних сил воюючої країни, бере участь безпосередньо у воєнних діях) згідно з законами міжнародного гуманітарного права. А ми, воєнкори – уже військовослужбовці, ми зі зброєю за замовчуванням. Нас з курсантських років учили воювати. Одне із питань, яке ми вивчали свого часу – це історія воєн, світових збройних конфліктів у різні часи.

Перший матеріал, який я писав – про танкові штатні стрільби на полігоні. Представився командирові батальйону: я прибув, лейтенант такий-то, кореспондент, для написання матеріалу, він сказав: значить так, лейтенант, іди до командира танку (ось танк третій справа), він тобі розкаже, що і як, і вже коли зробиш постріл з танка – після цього напишеш так, як це потрібно.  З одного боку – ніби нераціональне використання боєприпасів, а з іншого – великий бонус і можливість написати потім матеріал якісно, з власних відчуттів. Звісно, поки я теорію всю не здав, мене, звісно, не допустили ні до якої стрільби з танку. Але завдяки цьому я за один день – і теорію всю вивчив, і з танка стрельнув, і матеріал, грубо кажучи, підготував – здав його наступного дня.

Віктор Шубец (Фото з особистого архіву)

Разом з тим, скажу свою точку зору стосовно "цивільних журналістів". У мене є гарний товариш Олександр Курсик у Рівному. Він був власкором 1+1 багато років, більше 10 років професійно працював у медіа, потім пішов у політику… наразі він командир піхотного взводу у складі бойової бригади. Відклав з рук фото- і відеотехніку, взяв зброю і пішов воювати. Це його особисте рішення, хоча ми з ним про це багато по-дружньому говорили. Я вважаю, що якщо ти спеціаліст з медіа – то варто себе реалізовувати саме як спеціаліст з медіа. Але людина прийняла таке рішення, це його право. Як на мене, це десь неправильно. Тому що піхотних командирів набагато більше, ніж спеціалістів з медіа такого рівня. Варто себе реалізовувати там, де ти можеш бути більш ефективним, якщо йдеться про захист держави.

У мене був випадок у 2015 році. Ми приїхали на Луганщину з кількома телеканалами на позиції бусом. Почався обстріл. На тій позиції, де ми були (а це був опорний пункт), командував старший лейтенант. Я на той час уже був майором. Він розгубився, побачив, що я старший за званням, і каже: пане майор, беріть командування на себе. Журналістам також було цікаво на це все подивитися. Я подивився йому в очі, трохи труснув його, привів трохи до тями і кажу: Ти - командир! А я тут такий самий журналіст, як і мої колеги. Моїм завданням був супровід журналістів, тобто ми всі тут – твої підлеглі, бо ми прийшли до тебе. Ти тут старший, ти здійснюєш охорону й оборону об’єкта, ти і командуй. Якщо зараз скажеш мені взяти до рук зброю – я військовий і маю при собі автомат, тож буду відстрілюватися, поки питання нашої безпеки не вирішиться позитивно. Це не стосується цивільних журналістів – вони знімали далі, як і знімали до того. Він взяв себе в руки і ми дуже позитивно вийшли з тієї критичної ситуації.

-Чи є якісь установки, заборони в нашій військовій журналістиці? Зрозуміло, що не можна давати геолокації наших позицій. Що ще?

- Є одне головне правило, головне табу - стосовно хлопців, які загинули: не можна повідомляти про загибель військовослужбовців у медіа до того, як командир зателефонував до батьків, рідних, і особисто не довів їм інформацію. Це першочергово може робити командир. І тільки потім можна повідомляти, що такий-то воїн звідти й звідти загинув на такій-то ділянці фронту. Тому що буває, що у фейсбуці інформація з’явилася раніше за офіційну. Це дуже важко і може викликати непоправне. Це табу-табу, розумієте? А щодо іншого…

Українські військові (Фото Віктора Шубца)

Часом ми працюємо з різною метою. Іноді працюємо для групи, яка доставляє "груз 200" до родини загиблого. Якщо потрібно, працюємо не тільки як журналісти, щоб висвітлити у ЗМІ – а й робимо фото- і відеоматеріали для архіву. Вони можуть надалі використовуватися, як докази чогось. Фотокамера – вона є і джерелом для якогось архіву. Є моменти, які не можна показувати зараз – але вони будуть оприлюднені пізніше, відповідно за рішенням якихось командирів, спецслужб, держави… Ми завжди виконуємо свою роботу, а вже в який момент її результат буде використаний – то вже інше питання.

Віктор Шубец (Фото з особистого архіву)

-Тобто можна сказати, що журналісти зараз виконують роботу історичних літописців?

-Вони літописці однозначно, складають цілісну картину з маленьких частинок. Картина бою (хоча прив’язку до конкретного місця і не можна робити), присутність тих чи інших людей на певних позиціях у певний час – це вже є історичний факт. Чому багато волонтерів, коли їдуть на позиції, роблять селфі? Для підтвердження, що вони справді там були і передали ту чи іншу гуманітарну допомогу. Командири також так підстраховуються – з юридичної точки зору. І наявність боєприпасів, озброєння так підтверджується. Часом є якісь провокації і кажуть, що чогось десь не вистачає – медикаментів чи ще чогось. І пресслужби, які є в бригадах, працюють не лише для висвітлення у ЗМІ, але й фіксують історичні моменти. Зокрема, наявність зброї, майна, боєприпасів і т.ін., фотографують людей, щоб було зрозуміло, що саме ці люди були на цій позиції. Часом навіть кадровикам важко це відслідкувати, а завдяки військовим журналістам буде таке підтвердження і нараховані відповідні виплати людям, компенсації. Іноді також важко довести батькам чи рідним, що їхній боєць справді там був, і наявність такої фотобази кардинально все визначає.

Іноземцям  було цікаво, як за відсутності елементарних речей ми примудрялися виконувати завдання

-Якщо порівняти військових журналістів іноземних і наших – у кого професійна підготовка краща?

-Наші ЗМІ дуже гарно професійно підготовлені. І іноземні часто використовують наших професійних журналістів – їхні фото- та відеоматеріали, в тому числі і військових журналістів, які виконують завдання - раніше в ООС, і зараз в умовах повномасштабної війни. Гадаю, не варто особливо розділяти наших і закордонних. Зараз тривають бойові дії. Тож думаю, особливих професійних умінь, щоби бути свідком цих подій, не потрібно. Тобто коли на твоїх очах стріляє танк, або гинуть люди - то тут не потрібно особливої аналітики. Сам факт російської агресії, безчинств, порушення міжнародного гуманітарного права, коли росіяни стріляють по наших об’єктах у мирних містах, по церквах тощо – це чисто емоційні моменти, тут немає аналітики, ми тут себе не проявляємо як "цивільні" чи "військові", "наші" чи "іноземні" журналісти, ми - свідки.

Свого часу я був у місії ООН, в Демократичній республіці Конго з 2012 по 2013 рік, виконував обов’язки помічника командира вертолітного загону по зв’язках зі ЗМІ. Саме там я вперше працював з іноземними ЗМІ. Там ми мали гарний досвід роботи якраз у бойових ситуаціях, у допомозі мирному населенню в екстремальних ситуаціях, у наданні медичної допомоги, евакуації… Той досвід і зараз активно використовується для захисту України.

Українські військові (Фото Віктора Шубца)

На міжнародних навчаннях, здається, у 2018 році, на Львівщині я також був начальником багатонаціонального пресцентру. Учасниками українсько-американських навчань було більше 8 країн - поляки, британці, молдовани, і інші. Зрозуміло, що у наших колег зі США матеріальне забезпечення було краще. Але ми їм показували наш досвід виконання завдань в АТО і бойовий досвід. Вони вже тоді вивчали деякі наші способи виконання завдань. У той час як оператор американських збройних сил їде на лендкрузері по полю і знімає відео з квадрокоптера, я для того, щоб зняти ту саму картинку, їду на БМП, тримаюся за механіка, щоб не випасти, і ще й відео роблю (сміється – ред.). Це було раніше, зараз уже й забезпечення краще, і підходи змінюються… По суті, ми на той час уже 4 роки воювали на Сході України, і багато питань вони вже тоді у нас переймали. Їм було цікаво, як за відсутності елементарних речей ми примудрялися виконувати ті чи інші завдання. А я хочу сказати, що бажання жити – важливіше за всі решта. Саме воно змушує думати, як вижити. З роботою так само.

Я зараз працюю як спецкор інформагентства Міноборони. Цього разу мене повномасштабна війна застала на Сході України. Більше здійснював координацію – роботи іноземних ЗМІ, власкорів центральних каналів. Головними були питання безпеки великої кількості людей (особливо іноземних ЗМІ). Адже якщо ми попереджаємо, що не можемо забезпечити їхню безпеку ось у цьому квадраті чи на цій території, і не радимо в ці дні їхати туди – люди все одно їдуть, бо вважають за потрібне зняти ту чи іншу картинку. Десь ми можемо їх супродовжувати, а десь ні. І це їхня особиста відповідальність. Ми попереджаємо, коли виписуємо їм прескарти на роботу в районі бойових дій, що не завжди можемо їм забезпечити безпеку, і вони самі на себе беруть цю відповідальність. Їм редактори ставлять завдання – і вони ризикують своїм життям, щоб їх виконати. Заради тих кадрів, які потім розійдуться по всьому світу. От ви ж бачили кадри з Маріуполя – їх зняла пресслужба "Азова", вони унікальні. І те, що знято на мобільні телефони, де якість залишає бажати кращого, становить більшу цінність за кадри, зняті на професійні камери – бо це знято саме в тих умовах, в яких перебували "азовці" і більш ніхто.

Українські військові (Фото Віктора Шубца)

-А як у військовій журналістиці щодо висвітлення "різних точок зору"?

-Військові журналісти Міністерства оборони України і Збройних Сил України, і в принципі ЗМІ, які висвітлюють питання протидії України російській агресії – вони якраз висвітлюють позицію українських Збройних Сил. То і вектор відповідний. Тими ЗМІ, щодо яких є підозра, що вони працюють на шкоду України, займається Служба Безпеки України. Їх позбавляли акредитації, такі випадки також були. Тому що перед тим, як отримувати акредитацію, вони проходять перевірку, в тому числі і щодо ймовірності співпраці з ворогом. Тут не про стандарти, тут йдеться про правила національно безпеки в цілому.

-Як будете відзначати цьогорічний День журналіста?

-Святкувати не будемо. Напевно, зберемося з колегами – цивільними і військовими – і вшануємо тих хлопців і дівчат з камерами, яких, на жаль, немає вже… Таких чимало. І тих, що у військових одностроях загинули, починаючи від Дмитра Лабуткіна, який віддав життя у 2015 році, і журналістів іноземних ЗМІ, яких я знав особисто, і кореспондентів українських ЗМІ. Тому цей день – це можливість згадати їхні сім’ї і згадати, заради чого вони це все робили і до останнього захищали Україну в інформаційному просторі. А святкувати будемо, однозначно – але після Перемоги.

1