Евакуація з пекельної Київщини: Спогади людей, які ризикнули життям і втекли, аби врятувати родину

Як мешканці Київщини виїжджали із зони бойових дій
Ексклюзив
Евакуація з пекельної Київщини: Спогади людей, які ризикнули життям і втекли, аби врятувати родину
17 Березня 2022, 18:03
читать на русском

Війна застала всіх зненацька. Навіть той, хто до неї готувався й вивчав список стратегічних об’єктів, зовсім не сподівався, що його місцина стане плацдармом запеклих боїв. Одним із регіонів, звідки з перших днів було найважче евакуюватися, стала Київщина. "Парламент.UA" зібрав історії людей, які прорвалися звідти через пекло і залишилися живі.

Міла з Бучі: "Наша мальовнича місцина виявилася головним стратегічним об'єктом"

Мешканка Бучі, що на Київщині, знала, що буде війна, і готувалася до неї. Але зовсім не здогадувалася, що опиниться ізольованою у гарячій точці. Ще під час розмов про можливий напад рф вона подивилася відстань до аеропорту, зібрала список стратегічних об'єктів. Але ні вона, ні сусіди не розуміли, що стратегічний об'єкт – це не лише аеропорт, військові частини чи склади. А що дорожня розв'язка на Київ, на розі якої Міла мешкає в красивій мальовничій місцині серед сосен, – це і є головний стратегічний об'єкт, за який з першого дня почалися запеклі бої.

"Ввечері 23 лютого я провела останнє заняття з української мови – навчаю дорослих, моя справа для душі. Тоді вже почався флешмоб переходу на українську, і я вирішила, що вранці 24-го встану і для підтримки всіх людей, які зараз переходять на українську, зроблю безкоштовну ZOOM-групу зі щоденними уроками. Проте вранці вже почалася війна", – згадує Міла.

Міла

Від утоми жінка проспала перші вибухи й прокинулася від сирени о восьмій ранку. Побачила повідомлення від подруги, яка мешкає під Борисполем: "Як ти? Ми прокинулися від вибухів!". А ще була купа пропущених дзвінків. Міла одразу зателефонувала до мами, після чого почала збирати речі. Вирішила йти до неї у Гостомель, бо там більша квартира. Подолати треба було дві зупинки громадського транспорту.

У магазинах уже був дефіцит товарів, гроші зняти було неможливо. Варшавська траса стояла на виїзд із шостої ранку, а через дві години – вже в обох напрямках. Вона планувала пізніше повернутися за деяким одягом та забрати свою кролицю. Але дуже швидко почався обстріл Гостомеля нон-стопом. Повернутися вже змоги не було.

Міла не хотіла йти в підвал, бо там було для неї дуже холодно. Ще й не знала сусідів, і їй було некомфортно. Але коли стіни почали тремтіти, довелося швидко брати ковдри, пледи, розкладні стільці, їжу – і спускатися. Підвал вона називала "Без печалі". Він вирівняв усіх: хто мав однокімнатну квартиру без ремонту та меблів і панорамну двоповерхову із терасою. Всі були разом.

Ми в підвалі плакали та сміялися, читали вголос новини, сміялися з тих, хто читає ту ж новину втретє. Багато готували. Святкували п’ятиріччя однієї дівчинки. А ще ми там об'єднали два приміщення для зручності та безпеки другого виходу і називали це "вікно у Європу" або "євроінтеграція". Але були моменти, коли ми мовчки сиділи колом. Всі розуміли перспективи без слів, не йшли спати. Вперше таке сталося, коли десь у коментарі нашу точку порівняли з Донецьким аеропортом, – пригадує жінка.

У підвалі Міла провела 10 днів – у місці перетину трьох гарячих точок. Виїжджала з Гостомеля вона серед вогню – палало і диміло від прильотів і біля ЖК її матері, і на повороті на дорогу біля її будинку. Раніше вона там щодня ходила пішки, гуляла з аудіокнижками. А вже з першого дня війни там ходили окупанти.

Ми їхали, а поруч на дорозі як іграшки валялися розстріляні цивільні машини. Навколо йшли бої нашим класичним трикутником Гостомель-Ірпінь-Буча, так сильно, що тремтіли стіни. Коло боїв, і до того вузьке настільки, що інколи було видно, як димить "грохнутий" БТР, і чути крики військових обох сторін під час деяких боїв, звужалося ще більше. А ми – в його центрі, в ізоляції з першого дня. Бо ми, бачте, естети в красивому ЖК, але з дуже невдалим розташуванням для війни, – розповідає жінка.

Дорогою в інше місце Міла бачила, як усе палає. У половині блокпостів людей не пускали в запланований бік – доводилося шукати інший шлях. Люди молилися за ЗСУ та аби не було обстрілу в лісі. Ніхто не знав, де буде ночувати, чи вистачить зарядження батареї у телефоні, чи буде бензин. 

Проїхавши найстрашнішу точку, жінка заснула на кілька хвилин. Їй наснився голос Василя Симоненка, який казав: "Ти знаєш, що ти людина?". Але від слів "Завтра на цій землі інші ходитимуть люди" у Міли піднялося на голові волосся. Вона прокинулася, а в машині у плейлисті заграла пісня "Справа в тому, що в мене немає дому".

Першу ніч ми ночували разом із людьми з Харкова, Чернігова та Охтирки. Їхніх домів немає, їхні друзі чи родичі загинули. В однієї жінки був істеричний сміх, коли вона перераховувала своїх вбитих знайомих та друзів. Там були безмежно добрі, турботливі, на совість працьовиті місцеві волонтери від громади, які приймали всіх. Такі добрі, що хотілося від кожного плакати, – розповіла жінка.

Зараз у Міли – класичні симптоми ПТСР. Вона звикла спати повністю одягненою з рюкзаком біля виходу, і тепер ніде не почувається безпечно. Але головне – вона в Україні, а значить, удома. Закликає людей мужатися, волонтерити за своїм профілем роботи та навичок, поширювати іноземцям правдиву інформацію, допомагати своїм знайомим, блокувати фейки, збирати донати на гуманітарну допомогу та ЗСУ.

Людмила з Колонщини: "Коли над нами щось вибухнуло, вирішили виїжджати"

Людмила мешкала у селі Колонщина Бучанського району Київської області. Вони з чоловіком перед початком повномасштабного вторгнення росії орендували квартиру у Києві й саме планували з'їжджати. У середу, 23 лютого, вони повернулися до села забрати сина та речі. Вранці Людмила прокинулася, аби йти на роботу. Прийняла ванну, сушила волосся. Почула, як чоловік почав метушитися.

"Мені подзвонила свекруха. Я ще здивувалася, чому так рано, бо це було десь о пів на шосту ранку. Чоловік каже: "Включи новини, почалися якісь обстріли". Я ввімкнула, почула, що у Василькові був вибух – це недалеко від нас. У Борисполі теж нібито щось сталося", – згадує жінка.

Вони з чоловіком одразу ж поїхали до районного центру Макарів, аби купили необхідне дитині – підгузки та їжу. Згадує, що було дуже багато машин та людей, черги у банкомати. У людей почалася паніка. З того моменту родина сиділа та спостерігала за новинами, сподіваючись на те, що їхнє село – це безпечне місце. Через кілька днів їм відімкнули світло, бо війська почали йти з боку Немішаєвого на Бучу.

Почалися бої. Потім танки йшли з іншого боку, саме на Макарів – 10 кілометрів від їхнього села. Десь тиждень родина прожила під гули сирен та постійні обстріли. Перед війною чоловік Людмили купив 100 літрів бензину, а в їхнього сусіда був генератор. Вони давали йому бензин, а він їм можливість заряджали свої телефони. Жити в таких умовах було дуже  небезпечно, вони постійно чули вибухи.

Людмила

"Моєму синові зараз 2 роки та 11 місяців. Коли ми були вдома, він імітував звуки вибуху. Коли ми сиділи в укритті, він дуже плакав, просився додому і казав: "Я не хочу тут бути, мамо, відпусти". Це було тяжко. Він ще не в тому віці, щоб зрозуміти, що треба посидіти", – ділиться Людмила.

Родина вирішила евакуюватися у той момент, коли у Макарові почалися бої з Житомирської траси. Їхнє село – між Макаровим та Житомирською трасою, де відбувалися всі бойові дії. Коли одного вечора над їхнім будинком уночі щось вибухало, що тріщали вікна, й родина дві години сиділа в укритті, – вирішили їхати звідти.

Але була проблема в тому, що село заблоковане. Виїхати Житомирською трасою не було змоги, бо якраз на ділянці, де виїзд із села Колонщина, розміщувалися війська рф. Люди розповідали, що тих, хто їхав, просто розстрілювали. Коли виїжджали колони, родина Людмили теж хотіла приєднатися, зібрала речі й вже була напоготові. І тут хтось сказав, що за наступним селом танки їдуть. Усі розбіглися будинками. Відповідно, вони теж не виїхали.

"Підтримували зв'язок із місцевими та сусідами, почули, що наступного дня теж виїжджатимуть люди. Ми вранці прокинулися з чоловіком, вийшли подивитися ситуацію. Я побачила на вулиці сусідку, яка стояла з сумками. Вона сказала: "Будемо вдруге пробувати виїхати". Я їй зателефонувала. Вони зранку виїхали", – розповіла Людмила.

Люди збиралися біля складів на Колонщині. Коли виїжджали, почався обстріл. Якийсь снаряд залетів на склад, і мешканці машинами їхали через кукурудзяні поля. Але їм таки вдалося втекти. Дізнавшись про це, Тетяна сказала чоловіку, що їм теж час виїжджати. Вони покидали у машину все, що помістилося. Виїхали на свій страх та ризик.

"Дуже було страшно, бо коли ми їхали, бачили в кущах танки, точно не наші. Ми швидко проїхали. Траса, звичайно, розгромлена. На трасі стоять машини з обгорілими, обстріляними людьми. Це дуже важко. Ми проїхали цю частину, і заспокоїлися лиш тоді, коли побачили українські блокпости", – згадує Людмила.

Спершу родині зголосилися дати притулок у Чернівецькій області, але зірвалося. На ніч лишилися на Вінниччині у подруги, потім їхали далі. Дісталися до Чернівців, де знайшли одне більш-менш безпечне місце. Будинок без зручностей – є тільки газ. Але добрі люди привезли родині ковдри та ліжка, від церкви роздають гуманітарну допомогу.

"Важко говорити на цю тему. Ми всі сподіваємося, що нам буде куди повернутися. Ми віримо, що це закінчиться найближчим часом. Проте й розуміємо, що можемо тут застрягти надовго", – додала Людмила.

Дмитро з Бучі: "Ми прорвалися через пекло і залишилися живі"

Війна застала родину Дмитра в Бучі. 24 лютого він був у приватному будинку з чотирма жінками – мамою, сестрою та двома бабусями (74 та 83 років). Батько був в Києві – він так і не зміг до них приїхати. 

Дмитро

На початку в Бучі вони почували себе відносно безпечно. Оперативно можна було дістатися як у Київ, так і по Варшавці відправити родину на західну Україну. Але війна не зважає на логістичні плани – вона приходить туди, де її не чекають. Так вийшло і з ними. З усіх військових баз та об’єктів критичної інфраструктури окупанти почали наступ саме з Гостомеля – вантажного аеродрому, який розташований за 5 кілометрів на північ від дому Дмитра в Бучі.

Буквально на другий день війни ЗСУ підірвали міст на Київ (схід), а з заходу окупанти почали наступ на Бородянку та Ворзель. Трохи згодом бої почалися безпосередньо і в Бучі. З кожної з чотирьох сторін від дому родини Дмитра почали лунати вибухи. Вікна вилітали мало не від кожного з них. Люди опинилися в оточенні. При цьому, вони все ще думали, що цивільних ніхто не чіпатиме. Вони помилялися.

Десь на третій день у нас відключили електрику, інтернет та мобільний зв’язок. Місцеві говорили, що бачили, як орки ріжуть кабелі на мобільних вежах. Ми залишилися зовсім сліпі. Ти можеш годинами дивитися у свій телефон на кружок біля твоїх повідомлень у Telegram, який дає тобі надію на те, що повідомлення відправляться. Але ні. Нічого не влітає і не вилітає, – згадує Дмитро.

Попри обстріли, все одно потрібно було виходити на вулицю. Дмитро не знав, як довго потрібно буде залишатися в Бучі, а їжі у родини було десь на тиждень. Раз на декілька днів хтось виходив у місто в пошуках провізії. Магазини були зачинені. Інформації про видачу гуманітарної допомоги не було. Міська рада мовчала. Інколи таланило – працівники магазину роздавали людям залишки їжі на складах. Виглядало це жахливо, оскільки сотні людей намагалися вихопити собі хоча б пачку чаю чи апельсин.

"Ми думали, що пересидимо вдома. Думали, що ми в безпеці, адже навіщо ворогу гатити по приватному сектору. Тим часом коридору не було. З вулиці лунали звуки вибухів від снарядів бронетехніки та автоматних пострілів. Над будинком продовжували літати винищувачі. Ми перебралися жити в підвал, в якому було градусів 5-7 тепла. Думали, що так буде спокійніше. Думали ми так до 5 березня – дня, коли на нашу вулицю в приватному секторі заїхав ворожий танк", – згадує Дмитро.

На його очах цей танк спочатку вистрілив у сусідній приватний будинок. Потім він поцілив у купол церкви – метрів за 70 від них. Шум був такий, ніби задзвеніли всі дзвіниці світу. З верхнього поверху будинку Дмитра було видно, як горять верхні квартири дев’ятиповерхівки, розташованої ближче до центру міста. По сусідніх вулицях почали ходити колони окупантів із білими пов’язками на руках. Вони заглядали в вікна будинків.

"Тоді ми зрозуміли, що залишатися і чекати на коридор ми більше не можемо. Навіть якщо ніхто і не вломиться в дім, ніхто не гарантує, що снаряд не влетить у дах нашого будинку і підірве до біса всіх наших рідних. Ми з сестрою сіли за стіл переговорів з нашими бабусями, які не сприймали будь-які ідеї щодо евакуації. Наша бабуся по матері все життя прожила в Бучанському районі та не збиралася залишати свій дім. Повірте, це були одні з найважчих переговорів у моєму житті. Але правдами-неправдами ми її переконали", – розповів Дмитро.

Зранку родина зібрала всі необхідні речі та вийшла на вулицю. Їх побачили сусіди й сказали, що йдуть із ними. Як результат, їх було семеро, не рахуючи малого пса. Одразу на сусідній вулиці їх зустрів місцевий дядько. "Куди ви зібралися? Там за 300 метрів ворожий блок-пост. Вас усіх перестріляють", – казав він. Це був перший, але далеко не останній раз, коли вони чули ці слова того дня. Але кожного разу дивилися один на одного і розуміли, що треба йти далі. Залишатися не можна.

"Добре, що Лісова Буча – це місце, де виросли мама та бабуся. Вони знають там кожну стежку, кожне дерево. Ми обійшли блокпост десятою дорогою, вийшли до ставка і йшли до Ірпеня через місцину, де колись малими вчилися плавати. Через місце, над яким постійно літали снаряди між Ірпенем та Бучею. Де з кожної сторони горіли будівлі, від яких підіймався густий чорний дим. Ми йшли повільно, бо обидві бабці вичавлювали з себе максимум", – згадує чоловік.

На вході в Ірпінь їх зустріли хлопці з тероборони. Але там чекало розчарування – в Ірпені також не було ані зв’язку, ані будь-якого транспорту чи попутніх машин. Їм нічого не залишалося, як йти через увесь Ірпінь у бік Романівки – південного району Ірпеня, де нібито мали евакуювати людей. Бабусі були максимально втомлені. Єдине, що тримало їх на ногах, це адреналін і бажання вижити.

По дорозі вони зайшли в церкву. Там їм розповіли, що днем раніше звідти евакуйовували людей. Пастор сказав, що йти на Романівку зараз неймовірно небезпечно, і запропонував залишитися. Але буквально через декілька хвилин у двері зайшли декілька чоловіків у військовій формі, які повідомили, що ситуація погіршується. І родина Дмитра вирішила йти – навіть бігти.

Вони підійшли до останнього блокпосту тероборони в Ірпені. Далі було лише поле, асфальтована дорога і міст через річку. Це була дорога на Київ. За мостом було декілька десятків будинків, які й складали собою Романівку. За нею мали були евакуаційні автобуси. За нею мав бути дім.

"Я не знаю, як ми до нього добігли. Я пам’ятаю, що там стояли військові й махали нам руками, щоб ми забігли під міст. Коли ми врешті забігли, то побачили, що окрім нас там вже було людей із 40 цивільних. Всі перелякані. Стояли під опорами, бо там вірогідність того, що тебе завалить уламками мосту від чергового прильоту, була менша", – розповідає Дмитро.

Військовий дав сигнал, що треба швидко рухатися до річки. Вони рушили вперед, підтримуючи одну з бабусь, яка вже не могла йти. Через річку військові перекинули дошку сантиметрів 40 шириною. Дмитро повторював собі: "Тільки не снаряд, будь ласка, тільки не снаряд!". Крок за кроком – і вони нарешті на іншому березі. Далі треба було швидко бігти, але вони йшли, бо сил не було.

Ми, мабуть, так і не вигребли б з того моста, якби в цей момент збоку до нас не під’їхав бус. Відкрилися двері, і ми побачили, що там сидить жінка на візку, яку перенесли перед нами, та декілька інших людей. Місця в машині майже не було, тому я заштовхав туди бабусю, закрив двері й сам побіг у бік блокпосту. Поруч бігла моя сестра та низка незнайомих мені людей. Попереду був наш блокпост, за яким стояли дві дівчини у військовій формі й махали нам руками, – згадує Дмитро.

Родина таки дібралася до Києва. Їм на зустріч виїхав пасажирський автобус. Мама Дмитра витягнула з-під куртки їхнього маленького собаку, якого пронесла на грудях із самої Бучі. 17 кілометрів пішки, з двома бабусями та песиком, під постійним обстрілом із мінометів, обходячи трупи цивільних людей, вони прорвалися через пекло. І залишилися живі.

Парламент.ua також зібрав історії українських біженців, які обрали порятунок своїх дітей там, куди наразі не сягає російська агресія.: Куди втікають українці від війни, яку розпочала Росія, і як їх зустрічають по той бік кордону.

1