Куди втікають українці від війни, яку розпочала Росія, і як їх зустрічають по той бік кордону

Цинічна війна Росії проти України змінила життя багатьох наших співгромадян. Комусь, хто раніше замислювався про зміну місця життя – прискорила процеси, а когось, хто про таке навіть  думав – грубо виштовхала в плечі з розбомблених домівок. Одні покидали все, що мали, інші вже й не матимуть до чого повернутися – залишилося хіба що згарище. Парламент.ua зібрав історії українських біженців, які обрали порятунок своїх дітей там, куди наразі не сягає російська агресія.

Валентина з Чернівців: "Вранці прийняла рішення, увечері вже була за кордоном"

Про майбутнє своєї особливої дитини Валентина задумувалася давно. В її 11-річного сина – вроджені психоемоційні розлади, в Україні він має інвалідність, але не має точного діагнозу. Має потребу постійно приймати певні ліки. Особливий хлопчик навчається у звичайній школі (інклюзія ж) – наскільки це було можливо з численними довоєнними ковідними карантинами і "дистанційками". Наявність родичів у далеких США підживлювала думки про еміграцію – все ж таки медична система там розвинутіша, а суспільство приязніше до різноманітності і нестандартності людей. Але далі думок справа не йшла. Та коли почалася війна з її тривожними сиренами про загрозу обстрілу і швидкими вечірніми чи ранковими перебіганнями в укриття (так-так, у Чернівцях це також уже норма) – Валентина зрозуміла, що здоров’я це синові не додасть, а лікувати його у воєнний час буде ніде. Тому рішення приймала блискавично: вранці вирішила, а увечері вже була за межами країни. Хоча наголошує: такий варіант – насамперед для тих, хто має за кордоном родичів, які хоча би на перший час готові допомогти з житлом і грошима.

"За цей доленосний день я встигла закрити питання з роботою – звільнитися, знайти собі заміну, зібрати сумку і дістатися кордону, - згадує Валя. - Взяла лиш найнеобхідніше – три зміни білизни, одні колготи, одне плаття, одні рейтузи і один светр собі, кілька речей дитині, ліки, документи. Навіть шампунь, зубну щітку і пасту купувала вже потім.

Друзі автівкою привезли на Порубне, черга машин розтягнулася кілометрів на 10. Ми її обминали, щоб дістатися  пішого переходу, їхали по зустрічній, бо інакше ніяк, пояснювали всім, що ми не будемо їхати через кордон машиною – бо нас не пускали...

Далі трохи стояли в натовпі з двох сотень людей, чекали, поки відкриють перехід. Наші були готові, але румунська сторона ще не мала конкретних вказівок. На кордоні були волонтери з нашого боку, які роздавали чай, бутерброди. Основна проблема – діти мерзли від стояння на місці. У багатьох дітей страх натовпів, тисняви... Була ідея  зробити окремий "коридор" для жінок з дітьми, і окремо для решти. Але дуже нахабно поводилися іноземці - турки, індуси, яким було "найбільше треба". Були серед нас і чоловіки, але вони тільки проводили своїх жінок і поверталися – уже був запроваджений воєнний стан і їм було заборонено виїжджати. Та нам вони допомогти – відсунули іноземців і забезпечили прохід жінкам з дітьми.

З нашого боку години дві перевіряли паспорти. А вже на румунській стороні було набагато легше. Біля віконечка тільки звіряли обличчя з фото в паспорті, ставили штамп і бажали щасливої дороги.

Далі – пішки в ніч, ми з сумками… Але там уже зустрічали румунські волонтери, серед них були і російськомовні. Допомагали перекласти за потреби, пропонували продуктові пакети. Були ті, що питали, чи є де жити і забирали до безкоштовних готелів.

Українські та румунські діти швидко знайшли спільну мову

Ми ще коли тільки з’явилися повідомлення про реальну загрозу вторгнення, знайшли по той бік кордону румунського священника - пастора баптистської церкви, який погодився, щоб ми в нього пожили кілька днів. Це було дуже люб’язно, і варто сказати, що в ці дні там багато таких людей, як цей пастор, абсолютно безкоштосно беруть до себе біженців на кілька днів пожити. Тільки варто знати ще якусь мову, крім української чи російської – якщо не румунську, то хоча би англійську. Там більша частина населення вільно володіють англійською, причому як дорослі, так і діти.

Родина румунського пастора Лівіо з українськими переселенцями

Згодом стало зрозуміло, що проблема не в тому, щоби перейти в Румунію, а в тому, щоби звідти поїхати далі. У цьому регіоні небагато транспорту міжнародного сполучення. Ми купили квитки на Німеччину, але попри те, що автобус ходить щодня – квитки були викуплені на кілька днів вперед. З напрямком на Італію-Іспанію ще гірше. Тож довелося трохи чекати.

До Німеччини дісталися автобусом. В ньому майже всі були українці, жінки з дітьми, навіть з Києва. Ті реально були налякані. Коли ми десь проїжджали повз аеропорт, мій син побачив, як низько летить літак і радісно вигукнув, вказавши на нього – а ці люди аж втиснулися в сидіння, дехто голову руками закрив… Їх літаки вже більше лякали, ніж тішили.

Дуже зверхньо до українців ставилися угорські прикордонники і митники. Довго тримали автобуси, придиралися до документів… На наступних кордонах ми навіть уже не зупинялися – шенген…

Зараз ми у Франкфурті, поки в родичів. Щодо США, які оголосили, що дуже чекають біженців з України, насправді все це виглядає трохи інакше – у них взагалі не розроблена процедура цього біженства, невідомі терміни, в які вони це  розроблять, і як вони це пропишуть. У кращих умовах ті, хто мають в Америці найближчих родичів і можуть подаватися на возз’єднання сім’ї, або виграли грінкарту. Для інших передбачена хіба що туристична віза на пів року, та й ту не дуже охоче видають.  Крім цього, кожний американський штат має ще й свої додаткові бюрократичні "мульки". Від них залежить швидкість оформлення і видачі віз. Тобто поки на практиці я не бачу, як нам дістатися США.

За два тижні обіцяють відкрити безвіз до Канади, то якщо зі Штатами буде далі "глухо", мождиво пробуватимемо перебратися туди.

Тим часом німці загалом ставляться добре. Пропонують навіть безкоштовне житло на якийсь час, безкоштовні квитки на поїзди між країнами в ЄС.

Я телефонувала до консульства, зараз продовжений термін перебування в країні як гостям. Тож пів року ми тут можемо жити як завгодно. Але для цього потрібно мати гроші. А якщо хочеш тут залишитися, то треба ставати на облік як біженець. Поки мені порадили зачекати кілька днів, бо розробляється спрощена процедура реєстрації, щоб було менше паперів. І якщо отримуєш статус біженця – отримуєш місце в гуртожитках, медстраховку і грошову допомогу. Це може тривати три роки.

Уже після виїзду доведося стикнутися з нерозумінням окремих людей, мовляв, не патріоти ми і "втекли у шоколад". Але насправді треба розуміти, що виїзд  -  це найчастіше, квиток в один кінець. У мене в Україні залишилися чоловік і мама, рідний дім і хороша робота, а тут доведеться починати життя з нуля у віці за 40 серед усього чужого. Чи "шоколад" це? Не думаю.

Читайте також

В ООН назвали кількість біженців з України через вторгнення Росії

Польща очікує до мільйона українських біженців на своєму кордоні у разі вторгнення Росії

Олена з Миколаєва: "Ми з дітьми перебігли через міст, і його розвели"

Олена якщо й думала про переїзд до Європи, то хіба що колись у далекій перспективі. Кілька її друзів і родичів виїздили до Польщі на заробітки, але вона сама працювала психологом у дитсадку і ростила дітей. Ні вона, ні діти навіть не мають закордонних паспортів. З початком повномасштабного вторгнення разом з сусідами облаштовувала підвал-сховище – виносили звідти сміття, зносили стільці, килимки… Кілька разів ховалися там від обстрілів. А потім стало зовсім страшно. І виїхати – все важче. З Миколаєва вже ніхто не віз, треба було вибратися за місто, і вже звідти приватники погоджувалися везти до Одеси. По сто баксів з особи.

Вони з дітьми – 13-річною Юлею і 7-річним Славком – бігли Варварівським мостом. Бігли так швидко, як ніколи раніше. Щастя, що наплічники були легкі – взяли лиш найнеобхідніше. Встигли перебігти, навіть трохи відійти далі. Після цього міст розвели. Мости завжди розводять, коли ворог підходить занадто близько. А якщо би здійснив спробу прориву – мости би підірвали, вони на цей випадок заміновані.

Дісталися Одеси до комендантської години. Заночували у родичів. Уранці родичі завезли на молдовський кордон. У Молдову пройшли доволі швидко – розповідає, що там усе було гарно продумано і організовано, багато віконечок, до яких підходили біженці. По той бік кордону також усе вирішилося "само собою": були волонтери, які запропонували транспорт до Кишинева. У Кишиневі завезли одразу у волонтерський центр, де вже було багато втікачів від війни. Їм пропонували гарячу їжу, чай, кімнатки, де можна було відпочити, підзарядити телефон. І головне – шукали транспорт за найрізноманітнішими напрямками. Олені треба було до іншого кордону з Україною – у Чернівецькій області. Попутний транспорт знайшовся за кілька годин, і увечері вона вже переходила пункт пропуску "Мамалига". До речі, це був єдиний на її шляху пункт, де її запитали про наявність сертифікату про вакцинацію… На вході в Україну! Як на те, жінка пройшла повний курс вакцинації.

Черга на польському кордоні (Фото: Радіо Польське)

Тут зустріли родичі, в яких і переночували. А вранці вони вже їхали до Львова – на оголошення-прохання у волонтерських групах відгукнувся водій, який попутно і безкоштовно завіз родину на Львівський залізничний вокзал. Олена планувала далі їхати через кордон потягом, але роззирнувшись на вокзалі, пристала на пропозицію їхати автобусом. Тільки до кордону. Виявилося, що того дня це був останній автобус до кордону. І хоч попереду була непроста ніч, Олена зрозуміла, що їхати автобусом до кордону було правильним вибором. Автобуси, які прямували через кордон, стояли у величезній черзі, автівки перебували в черзі стояли по три доби, у декого закінчувалося пальне… Люди, які були без машин, також стояли на вулиці. Періодично їх "порціями" впускали у приміщення, де й перевіряли документи.

Польський кордон переходили пішки. Уночі, з дітьми. Все з тими ж, на щастя, легкими рюкзачками. З того боку – знову волонтери, доброзичливі і щирі. Але ні їх, ні транспорту не вистачало на таку шалену кількість людей. Ледве вдалося втиснутися в якийсь автобус, який від кордону відвіз до найближчого волонтерського центру. Його пристосували в торговельному центрі "Корчова долина" за 2 км від кордону в м. Млини, де розмістили розкладачки, де можна було підзарядити телефони, скористатися вбиральнею і безкоштовно пообідати. Дітям роздавали соки, цукерки, мандарини. Родина нарешті опинилася в теплі і навіть вдалося розміститися на розкладачках – насправді людей там настільки багато, що бракує і місць для відпочинку, і до туалетів (їх кілька, а не один) півгодинні черги… Платного транспорту, щоби звідти виїхати – немає, є багато безкоштовних автобусів, у різних напрямках, до різних країн. Серед волонтерів є перекладачі, які допомагають порозумітися з представниками інших країн і домовитися про транспорт. Але охочих їхати настільки багато, що Олена не побачила перспективи найближчим часом покинути "Корчову долину". Зв’язалася зі своїми друзями, які працюють у Польщі, і ті приїдуть забрати її з дітьми…

Олена з Хмельницького: "Після трьої безсонних діб за кермом одне бажання – поспати"

Хмельничанка Олена до останнього опиралася необхідності виїжджати. У Хмельницькому, зрештою, ракети ще не падали, і всі сподіваються, що цього не буде. Вдень вона з доньками волонтерила, плела маскувальні сітки, а вечорами бігла зі свого помешкання на 9-му поверсі у сховище під звуки сирен. Але родина дотиснула аргументом, що жінка відповідальна за життя своїх дітей.

Старша донька Олени має рідкісне захворювання і постійно потребує особливого лікування. Довоєнний запас ліків закінчувався, купити такі в Україні виявилося неможливим. Завдяки друзям, які дізналися про проблему, ліки не лише були куплені за кордоном, а й доправлені в Україну такими шляхами і зв’язками, які в мирний час ніхто би й не придумав. Але вочевидь і цей пакунок рано чи пізно закінчився б, і гарантій на їх придбання надалі – жодних. Та й стан дитини через стресову ситуацію погіршився. За таких умов її зазвичай везли на реабілітацію до Києва, а тепер Київ під обстрілами… Тож Олена поїхала з України, з кількох спроб заправивши бак машини (на заправках заливають лише по 20 літрів пального) і металеву каністру. Перші сто кілометрів від Хмельницького до Тернополя долала 6,5 годин. Далі – блок-пости, затори… На Тернопільщині обабіч шляхів – волонтери, які облаштували пункти обігріву, пропонують чай-каву. Діти стукають у вікна автівок, що стоять у заторах, і наполягають, щоб водії і пасажири забирали загорнуті у харчову плівку бутерброди. Звісно, безкоштовно.

На кордоні – довжелезна черга. Спати не можна, бо якщо ти спиш – тебе об’їжджають, а ти стоїш у черзі далі… Коли нарешті опинилися на тому боці, сил вистачило ще на сто кілометрів. Далі – придорожній готель, душ і сон. Бо вранці – на Берлін…

Тетяна з Харкова: "Угорці до себе не впустили. Без пояснення причин"

Тетяна зрозуміла, що загроза нападу Росії не примарна, а якраз дуже реальна, ще навіть до фактичного вторгнення 24 лютого. Тож планувати виїзд почала завчасно. Коли ж усе сталося, вони з чоловіком і двома донечками попрямували на Закарпаття, щоби перебратися до Угорщини.

Попри те, що документи у них були в порядку, і з України їх випустили (заборона на виїзд чоловіків від 18 до 60 років з’явилася пізніше) – угорські прикордонники у свою країну не впустили. Без пояснення причин.

Назад поверталися вже не до Харкова, а до Чернівців, де мали добрих друзів. Їхали майже дві доби – багато доріг були перекриті, ночували в Трускавці, це було перше місто, де хоча б знайшлися місця в готелі. Далі до кордону все було заповнене біженцями.

Після короткого перепочинку в Чернівцях збиралися повертатися до Харкова. Але обстріли посилилися, тож тепер навіть не знають, чи є куди повертатися. Житимуть у чернівецьких друзів, поки це буде можливо.

Андрій з Буковини: "Воювати не буду"

Дуже рідко, але серед біженців - жінок і дітей - в автобусах по той бік кордону трапляються і чоловіки. Андрій в автобусі з румунської Сучави до Бельгії був єдиним чоловіком. Йому може ледь більше 30-ти, але вже багато років працює в Німеччині. Не приховує, що має румунський паспорт, і саме його показав на кордоні, коли востаннє заїжджав в Україну. Тож по цьому паспорту і виїхав – як громадянин Румунії. Його ж товариш, з яким разом в’їжджали, показав на в’їзді український паспорт, і виїхати за румунським уже не зміг.

Андрій каже, що воювати не буде. Свого часу, мовляв, в Україні не зміг знайти роботу, маючи вищу освіту – то і Україна від нього не має що чекати.

Україна мені не дала нічого: мій батько тяжко працював за кордоном, аби дати мені освіту. Роботи в Україні для мене теж не знайшлося. Мусив працювати на заводах у Німеччині. Згодом ми започаткували в Україні бізнес, платили всі податки державі, яка нічим нам не допомогла. То за що я маю тепер віддавати своє життя?

Зрештою, чи захистив би цей вояка з такими переконаннями, якби й був мобілізований до лав ЗСУ?

Що говорять за кордоном про ситуацію в Україні

Жінки, яким вдалося вже знайти в Європі прихисток від воєнної загрози, чують, що говорять про нашу визвольну війну прості румуни, поляки, німці.

У німецьких торговельних мережах спеціальною позначкою виокремили всі товари з РФ і написали, що це уцінені залишки і що більше не співпрацюватимуть із російськими постачальниками.

І в Румунії, і в Німеччині не очікують швидкого закінчення війни Росії проти України. Вважають, що є два шляхи її завершення: або якщо Путіна ліквідують свої ж, або що він, не дай Боже, скине ядерну бомбу на Україну.

І поки румуни відчувають більшу впевненість у своїй безпеці, Польща (як і країни Балтії) вважає, що може стати наступною жертвою російської агресії. Там люди вже теж потрохи роблять запаси харчів та засобів гігієни.

Читайте також

Понад пів мільйона біженців прибули на Закарпаття (фото)

Біженці з України зможуть жити та працювати до трьох років у країнах ЄС