Юрій Рибчинський: Імперії рано чи пізно розпадаються, і Росія не може бути винятком

Поет-пісняр, якого вважають одним із засновників сучасної естрадної української пісні, народний артист України і Герой України Юрій Рибчинський уже відгукнувся на масштабну війну РФ проти України новим віршем.

Я уб'ю тебе, мій враже, за Житомир, Київ, Львів,
І ніхто мені не скаже, що людину я убив! – пише 77-річний поет, адже наразі його єдина зброя – Слово.

Про те, яка роль української пісні в збереженні нації, чим є для поета процес писання віршів, яким він бачить подальший історичний шлях України і чи є Росія для України "вічною загрозою" - дізнавався Парламент.ua в поета Юрія РИБЧИНСЬКОГО, який наразі тимчасово перебрався до Чернівців.

"Тут була естрадна столиця України"

Юрій Євгенович каже, що до нього війна прийшла, як і до всіх – 24 лютого, коли перші бомби впали на вул. Лобановського в Києві. "Переживаю ці події так само, як і кожен пересічний українець", - зізнається поет, який з дружиною і онуком виїхав зі столиці, спинився спершу у Хмельницькому, згодом у Кам’янці-Подільському, і нарешті дістався Чернівців. "Я там нікого не знаю", - каже про інші міста, а Чернівці любить з юності – від першого приїзду на змагання на початку 60-х років (був спортсменом, стрибав з жердиною), від знайомства з майбутнім драматургом Анатолієм Кримом і відомими тоді та найвідомішими тепер представниками української естради – Володимиром Івасюком, Назарієм Яремчуком, Василем Зінкевичем, Софією Ротару, Валерієм Громцевим…

Тут тоді вирувало життя, тут була в той час, умовно кажучи, естрадна столиця України – найбільша кількість найкращих співаків, ансамблів. Вони тоді були не в Києві, не в Харкові, а в Чернівцях, так склалося. І звичайно, я тут часто бував. Зупинявся у Крима, - згадує Рибчинський - …Здавалося, що це суто єврейське місто. Увечері виходили сімейні подружжя, гуляли по Кобилянській. Відчувався дух єврейського міста. У Івасюка бував вдома – здається, це вулиця Володимира Маяковського, 40. Він познайомив мене з сім’єю своєю,  з батьком, мамою, сестрами. З Галею (однією з сестер Володимира Івасюка - ред.) ми довгий час дружили – та і зараз дружимо, просто рідко зустрічаємося.

Для Володі Івасюка я писав вірші: "У долі своя весна", "Кленовий вогонь"… Я приїжджав, ми зустрічалися, він питав (це була його коронна фраза): "Старий, у тебе шось є?" А в мене завжди "шось було", і я йому "шось давав". Але я мало для нього написав, бо це ж була молодість, а в молодості нас більше цікавили дівчата, тусовки різні, і нікому в голову не могло прийти, що в 30 років його вже не стане. Куди було поспішати – все життя попереду! Якби ж тоді знати…

Зараз у Чернівцях кожен день пишу. Інколи виступаю. Пишу – для Наташі Бучинської, для Наташі Могилевської. Це мої учениці, з якими я починав, коли вони ще не були відомими. Зараз є потреба зовсім в інших віршах. А вони на концертах не лише співають пісні, а й читають мої вірші.

Мав виступ у бомбосховищі. Виступав у Вірменській церкві, де органний зал. Підходила представниця хору з 24 осіб, пропонувала організувати концерт на мої твори. Готуються…

Від Бучинської була пропозиція долучитися до серії антивоєнний концертів у Європі, які організовує якийсь фонд: Італія, Франція, Іспанія. Пропонувала, щоб я з нею поїхав виступати. Я відмовився. По-перше, не можу залишити дружину і онука. Та й у моєму віці важко вже буде їздити по Європі. А найголовніше – я розумію, що зберуться там італійці, французи, іспанці… Пісня не їхньою мовою – все одно сприйматиметься нормально, ми ж слухаємо і Едіт Піаф, і американців… ми кайфуємо від музики, від співу. Та я уявив собі: а що ж я буду робити? Читати вірші і розуміти, що ці іспанці-італійці-французи нічого не розуміють? Якось неправильно. Ну і потім, я думаю, що більше потрібен тут. Відчуваю зв'язок, коли виступаю перед бійцями, в госпіталі, чи перед волонтерами…

Під час виступу на патріотичному концерті "Ми з України" в Чернівецькому муздрамтеатрі ім. О.Кобилянської, фото з Facebook-сторінки театру

"Слово – це емоція, а філологія – це початок Біблії"

- Якось вважається, що естрада загалом – це щось ніби не дуже серйозне…

- Не хочу принижувати інші мистецтва – оперу, балет, драматичний театр … Але для України номер один – жанр пісні, це історично склалося. Якби не було української пісні, то я думаю, що ми б дуже погано знали і мову, і історію… В ті давні часи від бабусі до онуків передавалася інформація про те, що було в Україні – через пісні, починаючи від колискових і закінчуючи колядками. Пісня виконувала колосальну роль збереження генетичного коду нації. Жодний жанр цим не займався і не мав такого успіху, як пісня. Коли пісня стає народною – заборонити її вже не можна. Розказували, що Сталіну свого часу не сподобалися слова в пісні "В землянке" (де "Бьется в тесной печурке огонь…") – там є рядок "А до смерти четыре шага". Він захотів заборонити, а через місяць йому доповіли, що – не діє заборона, всі вже слова собі переписали і співають…

Якщо навіть порівняти з непісенною поезією, то поки вірш дійде до сотень і тисяч читачів – це довгий-довгий шлях. А пісня, коли вона написана, кимось гарно заспівана – вона як телефон. Ти можеш розповісти анекдот комусь телефоном о першій ночі, а той передзвонить ще комусь далі, і наступний ще далі, і через дві години цей анекдот буде знати пів планети. Так само й пісня – це найкоротший шлях від автора до слухача і глядача.

- Так само і філологію не завжди сприймають серйозно. Ви – філолог за освітою. Вважається, що в філологи йдуть ті, в кого не склалося з математикою.

- Протиставляти філологію і математику, мабуть, не варто – це зовсім різні галузі, і кожна займається своєю справою. Всесвіт - він же математичний, це цифра. Колись ще Аристотель сказав, що вся природа, все, що існує – це цифра. Це так багато віків існувало, і ніхто не розумів, про що він говорить. А сьогодні бачимо, що дійсно – це все можна передати якимись математичними знаками, цифрами, і що математика скрізь – і в фізиці, і в хімії… Але математика не має такої складової, як "слово" - тому що вона позбавлена емоцій. А слово – українською "глагол" - це емоція. Впливає на розум, серця людей, на їхні вчинки. Філологія – це початок Біблії, де написано, що "спочатку було Слово, і слово було у Бога, і Слово було Бог".

- Загальноприйнята думка, що "поэт в России больше, чем поэт". А в Україні?

- Дивлячись про яку постать ідеться. Звичайно, Шевченко – більше ніж поет. Це Син України, і його Кобзар можна вважати українською Біблією. Крім того, з точки зору становлення нації це людина, яка закінчила формування української мови – а без цього нації не може бути. Він виконав ту місію для України, яку свого часу виконав Пушкін для Росії: закінчив створення рідної мови. Ну і звичайно, і Леся, і Франко – ці три постаті більше, ніж постаті поетів. Це і оракули, і пророки, і в чомусь взірці для наслідування. З сучасних поетів до цього можна прирівняти Ліну Костенко – вважаю, що вона геній української поезії.

- А себе?

- Не знаю, це не я повинен вирішувати, це мої читачі і слухачі мають вирішувати. Я намагався якомога більше зробити на терені поезії, пісні, драматургії - я ж багато і п’єс написав, які зараз дуже актуальні. Особливо зараз – написана ще в 1986-му і вперше поставлена в 1991-му п’єса про Жанну Д'Арк "Біла ворона". Її в Україні, мабуть, театрів десять поставили, і вона зараз просто як матриця так лягла на ці події, наче я вчора це написав, виходячи з того, що в нас відбувається

- Пишете – тому, що не можете не писати?

- Для мене процес писання – і віршів, і драматургії – це величезна насолода. Я отримую від цього більшу насолоду, ніж від солодощів, скажімо. Навіть більше, ніж від кохання.

Річ у тім, що я від 5 років до 23 займався спортом. І я знав, що тренуватися треба щодня. Тренування були 4-5 разів на тиждень, але займатися, робити вправи треба було щодня. Знав, що мій успіх на змаганнях залежить від тієї праці, яка буде до того. З віршами – так само.

Але це не означає, що якщо я сьогодні почав вірш, то сьогодні його закінчу. І навіть якщо закінчу – все одно треба з цим переспати, вранці глянути іншими очима, щось додати, виправити. Ну або викинути в корзину.

- Часто викидаєте?

- Не часто, але трапляється.

- Не шкода?

- Ні!

Юрій Рибчинський (Фото: Парламент.ua)

- Відомо, що Ви більше любите писати вірші на готову музику, а не навпаки…

- Насправді байдуже. Варіант, коли просто пишеш вірші, має свої плюси – ти вільніший у написанні, у ритмах… Але потім можуть виникати складнощі: буває, виникає "когнітивний дисонанс"… Коли я написав вірш, щоби він став піснею - то спочатку мені треба вирішити – кому з композиторів його дати, а кому не дати. Потім, коли той чи інший автор напише музику, а вона мені не подобається – виникає знов конфлікт, бо не кожен композитор зі мною згоден, що це не та музика, починає сперечатися. А я як від себе вимагаю – іноді пишу 12-15 варіантів того чи іншого тексту, поки не доб’юся для мене ідеалу – так само вимагаю від композитора. Тому іноді можу сказати, щоб не плюндрувати працю композитора, що "ця музика гарна, але вона не моя". Тому краще, коли я вже пишу і знаю, що музика – гарна, і недаремно я буду класти на неї слова.

- А чи не прикро, що зірки – це переважно виконавці пісень, а не автори? Приклад того ж "Хрещатика" - всі думають, що Зібров це сам придумав.

- Ну насправді в "Хрещатику" музика – Зіброва, тож він і зірка! Насправді в мистецтві завжди бувають постаті, які отримують славу в першу чергу. В кіно ж так само – люди часто асоціюють відомі фільми з головними героями, а точніше – з акторами, які виконують ці ролі. І мало хто запам’ятовує, хто режисер, хто оператор… Це подробиці, які глядачів мало хвилюють. Так само і в пісні, первинна слава і більша її частина дістається виконавцю. Але з цим боротися навіть смішно. Тому що це закон жанру. Така наша доля. Але все рівно рано чи пізно люди знають, що "Ой ти дівчино, з горіха зерня" - слова написав Франко. Мало хто, правда, знає, хто написав Гімн України…

- Ну от тому, може, й пропонують його переписати – щоб увіковічнити себе?

- Та це дурня. Це означає йти шляхом Росії, де Гімн Радянського союзу переписувався двічі чи тричі в певні моменти їхньої історії… Цього не треба робити…

"Усі, хто підтримує режим путіна – для мене померли так само, як нещодавно помер Жиріновський"

- Ваша популярність – це продукт СРСР, ви мали тісні зв`язки з Росією, багато друзів… Як тепер?

- Тоді у мене в Росії було навіть більше виконавців, ніж в Україні. Тепер я спілкуюся тільки з тими композиторами чи виконавцями, які на стороні України. І такі є – звичайно. Не буду називати, щоб потім не виявилося, що я їх підставив – бо ми ж знаємо, що той режим, який зараз в Росії, він як сталінський. Там можуть бути і репресії, і заборони… Пишаюся, що Алла Пугачова і Галкін зробили демарш і заявили свою чітку позицію стосовно сучасної путінської Росії і війни з Україною. Але всі ті, хто підтримує режим путіна – вони для мене померли так само, як нещодавно помер жиріновський… А всілякі там газманови, баскови і всі інші, які підтримують путіна – це для мене "мертві душі".

- Разом з тим, Ви зауважуєте, що "культури не викликають одна одну на дуель".

- Так, бо інакше вона не культура.

- Але з російської культури чомусь виросли ті, хто прийшли на нашу землю і чинять те, що зараз бачимо…

- На російській культури виросли багато націй. Так само як на французькій, чи англійській.. Будь-яка велика культура – а російська вважається однією з найбільших – має географію більшу, ніж та країна, де вона виникла… Я, наприклад, виріс, на Дюма, Екзюпері, Лопе де Вега, на Шекспірі… не тільки на російській культурі. Російська – була однією із складових. І вона існує так само, як існувала німецька культура і не мала ніякого стосунку до Гітлера і до Другої світової війни. Ну може, хіба що, окрім Вагнера, якого дуже любив Гітлер і який був нацистом. Але хіба можна було воювати з німцями – і ненавидіти Гете і забути "Фауста"? Просто сьогоднішній момент дуже емоційний, тому ми думаємо, що викинемо Толстого, Чехова… А яке відношення має путін, нечисть до цих велетнів світової культури? Російська культура як була, так і залишиться. Вона не має стосунку ані до цієї війни, ані до Афганістану, ані до подій, які були в 1968 році, коли радянські танки були у Празі… Узагалі більшість культур мало спільного мають з тим чи іншим устроєм, режимом тієї чи іншої держави. Тому я розумію емоції і що після того, що ми бачимо в Маріуполі, Бучі, хочеться сказати: ніколи не буду читати російських книжок чи говорити російською мовою.. Але завтра я потраплю в Ригу, чи в Таллінн, чи в Ташкент, чи в Алма-Ату – якою мовою я буду спілкуватися з казахом чи литовцем? Російська мова виконує колосальну комунікативну роль. Ось коли стала вільною Індія, Ганді звернувся до народу Індії, який розмовляв п’ятьма (чи десятьма – точно багатьма) мовами, і різні регіони не розуміли одне одного… Ганді сказав: єдине, за що ми маємо виразити подяку англійцям – це за те, що вони дали нам англійську мову. Це не значить, що слід забути свою, але спілкуватися між собою і розуміти одне одного стало можливо – англійською.

Тому звичайно що для мене є пріоритет української мови. Я вважаю, що рано чи пізно, коли піде вже в небуття старше покоління (бо вимагати від людей, які народилися в російськомовних містах, щоб вони зараз одномоментно почали всі говорити українською – нереально), молоде покоління в Україні виросте україномовним. Хто захоче – вивчить і російську, а не захоче – не вивчить. Хтось вчитиме іспанську, хтось польську, тому що в Польщі працює. Війна ж ця – не вічна штука.

- Хоча російська загроза здається вічною…

- Це залежить від того, як історія піде. Зараз здається, що завжди буде загроза від Росії для України – бо ми нікуди не дрейфуємо, як айсберг. Але завтра можуть в Росії відбутися такі події, коли вже й самої Росії не буде, а буде багато країн – Уралія, Сибірія та інші. Це ж може бути. Імперії рано чи пізно розпадаються, і Росія не може бути винятком. Більшість територій Росії – вони колись завойовані, накрадені, тож Карелія відійде до Фінляндії, Калінінградська область повернеться або до Польщі, або до Німеччини, а Кавказ… Війни з чеченцями тривають з часів Лермонтова і Єрмолова. Скільки війн уже пережила Чечня з Росією – і вона ж не заспокоїться. Ну зараз там Кадиров – і що? По-перше, і він не вічний, а по-друге, є чеченські закони, що коли хтось убив твого батька, діда – ти обов’язково протягом життя маєш за них помститися. Зараз виростуть діти, у яких загинули батьки під час першої і другої чеченської війни. У них це в крові, і помста рано чи пізно трапиться.

Далі інша проблема буде: як тільки почнуться у них громадянські війни, то будуть біженці не наші, як зараз у Європу, а треба буде закривати свій кордон, тому що почнуть з Росії в Україну тікати біженці… Все може бути, сценаріїв дуже багато. Тому казати що це вічна загроза, вічна  хмара, яка нависає над Україною – не варто.

Знаєте, в 1913 році ніхто навіть гадки не мав у Російській імперії, що через рік почнеться війна. Тим паче така дивовижна війна – адже на Росію ніхто не нападав. Цар Микола вирішив оголосити війну своєму родичу Вільгельму. І ніхто не думав, що ця війна призведе до революції, а революція – до знищення імперії. Так що історія – дуже непередбачувана особа.

Про багато процесів, які відбуваються в Росії, ми не знаємо. Вони перекручують або не знають тих процесів, які відбуваються у нас – але ж і у нас мала база. Років 10 тому путін хотів ввести 5-ту графу в російські паспорти. Там провели опитування – і відмовилися. Чому? Тому що на питання "Що ви впишете в 5-ту графу в паспорті, якщо вона буде повернута" жителі Уралу в більшості своїй написали "уралець", а більшість жителів Сибіру відповіли "сибіряк". А не "росіянин". Тому в нас мало хто уявляє, яка ненависть до Москви у жителів Росії, які живуть у Красноярському краї, Хабаровську, Благовєщєнскє, Владивостоку… Тому що всі ці люди, які там живуть, працюють, там народилися – вони дуже добре розуміють, що Москва годується усіма тими надрами, які починаються з Уралу і далі в Сибір, і все це забирає. Там тиха ненависть така, що вона чекає лише сірничка. Недарма ж Навального отруїли де? В Сибіру. Крім того, там же зовсім інший дух. Там живуть нащадки декабристів, тих, кого відправляли у заслання, багато, до речі, в Столипінську епоху, туди приїхало українців… Там зовсім інші люди. Таку країну, особливо тими методами, які путін повертає (а це практично повернення сталінських часів, скоро й ГУЛАГи почнуться…), в 21-му столітті утримати неможливо.

В Росії будуть глобальні зміни. Саме завдяки цьому дияволу, який прийшов у Кремль після Єльцина. Він багато шкоди уже зробив і грузинам, і молдованам, і нам… Але найбільшої шкоди він завдав самим росіянам.

От ми говорили про культуру – так ніякої культури, якщо говорити про сучасну – її в Росії майже немає. Якщо не брати окремих осіб – як-от Макаревич чи Сокуров. Все, чим пишалася Росія, знищено. Він диявол не тільки для нас, але і для самих росіян. А щоб зрозуміти, що це було давно передбачено – читайте Апокаліпсис, Одкровення Іоанна Богослова. Там сказано, що перед Другим Пришестям Христа з’явиться якась особа, про яку багато людей будуть думати, що це він Христос. І він спокусить колосальну кількість людей. І він буде диявол. Оце коли читаєш – воно як матриця, лягає на путіна. А потім там написано, що він буде повержений.

Юрій Рибчинський (Фото: Парламент.ua)

"Ми дуже далеко пішли від Росії за ці 30 років. Але ще не так далеко, як хотілось би…"

- А як справи з сучасною культурою в Україні?

- В Україні треба менше говорити про культуру, а більше робити. Культура так само, як будь-яка галузь промисловості, вимагає великих вкладень. Якби американці не вкладали колосальні гроші в кінематограф, то не було би Голлівуду. Якби в свій час в російський балет не вкладалися колосальні гроші – не було би Великого театру. Треба розуміти, що за вкладанням грошей культура має бути не на останньому місці, а на другому – після армії.

- Це Ви б порадили президентові?

- Ой, я багато радив, якби ж ці поради втілювалися… Я радив Кучмі почати відродження України не з великих міст, а з маленьких містечок, потім – районних центрів, робити відродження "знизу". Ось уже зараз я мав нагоду поїхати під Чернівцями в село Мамаївці, до місцевого підприємця Ярослава Шведа… Коли побачив це село - європейську дорогу, просторі чудові будинки… думав, що це райцентр. А це просто село! От якби таких сіл були тисячі! Після цього села повернувся я у свої улюблені Чернівці… Дуже люблю і людей тут, і архітектуру… Але ж по чернівецьких дорогах неможливо ходити! Ці дороги створені для того, щоб на них люди калічили ноги! Крім того, таку архітектуру треба чистити, під високим тиском… Найкрасивіше місто, чудове. Але для нього треба робити якісь дуже прості речі.

Тому після перемоги треба змінювати все.

- Ви були позаштатним радником з питань культури у президента Кучми, як пише Вікіпедія - балотувалися в нардепи… За чимсь шкодуєте?

- Я ніколи не балотувався! Радником президента Кучми - був. Коли написав заяву в 2000 році, що знову хочу повернутися до творчості, то Кучма запитав, чим саме я буду займатися. Я пожартував, що "може, піду в депутати" - то Леонід Данилович сказав: та ти що! Там же самі лиш божевільні та ідіоти! Там тобі не місце. І цього мені було досить – я ніколи нікуди не балотувався.

- Спілкуєтеся з Кучмою тепер?

- Інколи зустрічаємося. Він не така відкрита особа, але інколи на якихось подіях зустрічалися – за лаштунками концертів того чи іншого виконавця, і з дружиною його. Я дуже позитивно згадую той час, коли в 1997-му був в адміністрації президента, і вважаю, що тоді Леонід Данилович дуже багато зробив для естрадної української пісні. Якщо підняти історію, скільки в часи його каденції на рік було конкурсів української пісні – то це сьогодні всіх здивує. Все йшло під егідою, під патронатом президента. Ну він пісню як жанр він сам любив, на гітарі грав…

- Коли кажете, що "треба змінювати все" - що маєте на увазі?

- Міняти Конституцію, модель держави – щоб була як у Польщі, словаків, чехів. Їхня модель називається "народний капіталізм". У цих країнах немає олігархів.

- А куди ж вони дінуться! Вони ж те, що вже мають, не віддадуть…

- А хто питав у Ходорковського, чи він віддасть, чи не віддасть. Чи хіба Тетчер дивилася, кому належить залізниця? Вона прийняла рішення, що це має належати державі. Вони ж це від батьків отримали? Чи створили? Чому електричний струм, який виробляється, має належати не державі і не нам, як державі, а окремим особам? Ну я розумію Форд – працював, продавав машини. Потім на зароблені гроші побудував електростанцію і продає цей струм. Бо це його. А в нас хто – Ахметов, чи Пінчук, чи Коломойський побудували те, що мають? З цим треба кінчати, інакше нічого не буде гарного в Україні.

Ми дуже далеко пішли від Росії за ці 30 років. Але ще не так далеко, як хотілось би.

- Ви нещодавно зауважили, що історичний шлях України може бути подібний до шляху держави Ізраїль.

- Та він вже чимось подібний. Але Ізраїль був створений штучно. У цьому, звісно, наша відмінність. Але у них був складніший шлях, ніж у нас – вони були розсіяні по всьому світу. І мова була мертва взагалі. А у нас все-таки, що б не робили з нашою мовою – вона все рівно жива! І ми мали еміграцію – але більшість все одно залишилась тут. Є народи, де більшість живе за кордоном: вірменів за межами Вірменії більше, ніж у самій країні, литовців за кордоном більше, ніж у самій Литві.

Українською національною ідеєю бачу: побудувати таку країну, щоб євреї в Україні жили краще, ніж в Ізраїлі, росіяни жили б краще, ніж в Росії, а українці жили б краще, ніж живуть українці в Канаді чи в Чикаго. У нас немає іншого шляху. Не треба дивитися на ті чи інші постаті при владі, чи при грошах – це все тимчасові люди. А народ є, і буде. Головна постать, яка буде вирішувати процеси в Україні – це народ, а не те чи інше прізвище.

- Ви десь сказали, що найбільше щастя – жити в мирі після війни. Ви вже щасливий, оскільки народилися у 1945-му, у повоєнний час. І зараз ми всі також чекаємо повоєнного часу…

- Я буду найщасливішою людиною, коли ця війна закінчиться. Закінчиться нашою перемогою. Я просто у захваті зараз від наших людей. Захоплювався ними і в 2005-му – коли був перший Майдан, і в 2014-му, але так як зараз – люди допомагають і армії, і Україні – у найбільшому захваті. Якщо ми збережемо і цей запал, і цю здатність взаємодопомоги, то після війни ми побудуємо іншу країну. Кращу, ніж ту, яку ми будували, починаючи від 1991 року.