Люди з інвалідністю: чи готова українська держава створити для них гідні умови для самореалізації

Українцям доведеться звикати до того, що ми будемо країною з великою кількістю людей з інвалідністю.  І не тільки звикати, але й створювати гідні умови для їх якісної самореалізації в різних сферах життя. За підрахунками Конфедерації роботодавців України, тільки за перші 10 місяців війни інвалідність отримали понад 45 тисяч наших громадян. Це до речі, у 3,5 раза більше, ніж довоєнного 2021 року.  А ось ще одна страшна цифра: за повідомленням The Wall Street Journal із посиланням на оцінку найбільшого у світі виробника протезів – німецької компанії Ottobock, за 17 місяців повномасштабної війни Росії проти України близько 50 тисяч українців втратили руки чи ноги. І, на жаль, це ще не остаточні дані. Адже війна триває.

Чи готова українська держава та суспільство створити гідні умови для людей з інвалідністю – про це говорили в "Програмі 5488", яка виходить за підтримки Українського культурного фонду. (Програма створена для популяризації "антидискримінаційного" законопроєкту №5488, який має розглянути український парламент наприкінці цього року).

Насправді немає сфери в Україні, де б люди с інвалідністю не зазнавали дискримінації – починаючи від громадського транспорту до працевлаштування і навчання, вважає один з експертів програми, юрист, голова закарпатського обласного товариства інвалідів Всеукраїнської організації "Союз осіб з інвалідністю України" Денис Сухотін.

"Держава не готова до появи такої кількості людей з інвалідністю, причому активних. Не лише на ринку праці, а й на вулицях, не готовий до цього житловий фонд, сфера обслуговування, відпочинку і таке інше. Та сама лікарня має бути архітектурно доступна. Не може бути такого, щоб четверо лікарів тягли людину на візку на п’ятий поверх, бо там знаходиться кабінет рентгену", - розповідає експерт.

Наразі не готові інфраструктури як мегаполісів, так й маленьких міст для обслуговування таких представників суспільства.

Надія Ленц, представник регіонального одеського відділення інвалідів Всеукраїнської організації «Союз осіб з інвалідністю України» розповідає:

"Як людина, яка пересувається на візку, відверто скажу, що наш громадський транспорт майже повністю недоступний для людей з інвалідністю. Кожен раз, коли доводиться кудись їхати, перетворюється на важке випробування. Пандусів, підіймачів в автобусах немає. Якщо в обласних центрах працюють тролейбуси с пандусами, то в районах такого транспорту немає, а переїхати з одного району в інший чи доїхати до обласного центру, наприклад, в лікарню, самостійно дуже важко. Вже не говорячи про те, що водії маршруток, наприклад, дозволяють собі просто проїхати повз і не взяти людину на інвалідному візку. Або бувають випадки, коли таксисти відмовляються везти".

Ще Надія Ленц розповіла, що сьогодні в чотирьох областях України за державною програмою відкрилися спеціалізовані автошколи, які мають навчати людей з інвалідністю. Зокрема тих, що пересуваються на візках. Хороша, потрібна справа. Але, як завжди, щось виявилось недопрацьованим. Наприклад, ці школи для жителів інших районів, бо ніхто не передбачив, як добиратися або хоча б зробити якійсь тимчасовий гуртожиток для слухачів.

Ще одна гостра проблема – працевлаштування людей з інвалідністю.

За офіційною статистикою, у нас працевлаштовано близько 17 відсотків таких людей.  Для порівняння, за даними Інституту законодавства Верховної Ради України, на ринку праці Німеччини - близько 69,4% від загальної кількості людей з інвалідністю, у Китаї працюють 80%, у Великобританії – 40%, у США – 29%, в Італії – 55%, у Швеції – 68%.

"Проблема полягає в тому, що немає розуміння у самих працедавців, наскільки це необхідно для людей і для самого підприємства. Не треба ставитися до таких осіб, як до тягаря, що затримує розвиток та заважає працювати колективу. Це не так. Працедавці не готові працювати з людьми з ПТСР та й військові-ветерани не готові з тих зарплат переходити на наші теперішні зарплати. Там скрізь величезна проблема. Ринок праці не готовий до цього", - розповідає Денис Сухотін.

Для прикладу експерт розповів про досвід однієї європейської компанії, яка працевлаштувала людей з різними захворюваннями. Коли у керівництва запитали, що це дало, крім моральної складової, підприємству, відповідь була така: за з річними показниками ефективність праці колективу в результаті збільшилась на 8 відсотків. Завдяки тому, що здорові люди бачили, як натхненно працюють їх колеги з інвалідністю.

Та й не всі ще в українському суспільстві навчилися правильно ставитися до людей з інвалідністю. Психологиня, травмотерапевтка, що працює з ветеранами понад 10 років, Тетяна Сіренко розповіла, що часто доводиться спостерігати дві крайності – від байдужості та уникання до якоїсь нездорової опіки.

"Коли люди проявляють якусь таку нездорову опіку - особливо про це наголошують ветерани –  це сприймається, ще важче. Коли кидаються троє жінок підіймати чоловіка на візку, не запитавши в нього, чи йому це потрібно. Або коли людина працює над собою з реабілітологом, хоче пізнати свої нові можливості, навчитися жити повноцінним життям - бо дуже часто це молоді активні людини – а тут в метро підходить якась жінка і тицяє 50 грн. Так, людина наче хотіла зробити добру справу, але це є страшенним приниженням людської гідності", - розповіла психологиня.

Читайте також

В Україні запрацювали перші автошколи для людей з інвалідністю

Як отримати протези в Україні: інструкція