Біографії розбрату: чому українці досі не знають справжніх героїв свого народу

В західній культурі вельми популярний жанр - біографій. Це коли про людину автор збирає дотепні факти й міксує в тексти таким чином, щоб зобразити шлях подолання життєвого простору. Сотні книжок, та фільмів щорічно в цьому жанрі виходить. Є підвид - автобіографія у вигляді твору. В Британії, навіть свято національне вигадали: день біографа, яке 16-го  травня відзначають щорічно. Стара демократія, ще за колоніальних часів явила світу стільки захватних біографій…військові, монархи, політики, вчені й літератори, композитори й спортсмени - зазвичай герої. Останній роки знову бум на біографії бізнесменів. А що в Україні?

В Одесі зібрались на круглий стіл професіонали та аматори, запросили онлайн доєднатись істориків з різних міст які працюють над біографіями.  Темою обрали “Постколоніальну біографістику”. Ініціатор та модератор Ігор Стамбол, кандидат історичних наук, запустив від вступного слова жваву дискусію. Солювати намагався О.Музичко - доктор історичних наук з кафедри історії України Одеського національного університету ім.І.Мечнікова, який зафіксував що ми - українці всі перебуваємо в колонізованому стані, бо при владі, діставши її демократичним шляхом, геть не україноцентричні персонажі. В Одесі він помітив безліч прикладів панування саме колонізаторів у вигляді топонімів та пам'ятників. Згадав Воронцова - "преосвященного" губернатора, Катерину - царицю, та Пушкіна - пропагандиста. Дісталось журналістам, ми де не вивчаємо за фахівцями теми, а  як Кіпіані "збираємо" хайп на сперечаннях у суді з адвокатом Стуса…

А взагалі, насувається 9-й вал військових біографій та глорифікація героїв теперішньої російсько-української війни.

Перша повітряна тривога в цей день в Одесі була о пів на 5 ранку, то дехто під час круглого столу в бібліотеці Грушевського о 16-й почав було куняти. Але не автор, який поділився власним кейсом з "нульових", як я багато років не міг в українській пресі надрукувати біографічний нарис відомого на весь (юдейський) світ Любовицького ребе Шнеерсона. Обітницю “мовчання” про цю персону пробила газета “День”. Це тепер, після декомунізації внаслідок революції гідності у Миколаєві вулицю назвали його ім'ям. А довгі 90 років земляки навіть не знали про такого. У президента Зеленського є монографія двох поважних авторів Л.Левченко та В.Щукіна "Наш земляк Ребе Менахем-Мендл Шнеерсон, яку видали у 2019-му. Все змінюється. Іноді - повільно в суспільній свідомості, а іноді - ривками як тепер.

Світоглядні конкуренти ніколи не змиряться з правдивим викладенням біографій деяких українців. І це стосується не тільки персон Мазепи чи Бандери, яки “посміли” піти проти інтересів російської імперії. Дослідниця життя і творчості Юрія Липи, Світлана Кучеренко тут таки на засіданні проілюструвала скільки фейків створюється проти контрверсійних постатей української культури.

Це на Заході люди навіть "міряються" біографіями коли йдуть на вибори, а в постколоніальній Україні цей жанр залишається геть нерозповсюдженим. Від московських наративів часто-густо не бажають відходити ні науковці, ні популяризатори, ні публіка. Поки!..

Хоча війна, яка має антиколоніальний характер має пришвидшити народження не тільки воєнної белетристики, а й біографістики. Але, як тільки з'явилась книжка про дії та виступи надпопулярного тепер у світі президента Зеленського за перші місяці навали, частина патріотично налаштованих журналістів та письменників піддали її нищівній критиці. Здається, це теж прояв меншовартості. Замість пишатись "за свого", будемо критикувати, навіть не читаючи…

До речі, ніякого умовного пантеону національної пам'яті поки не створено в Україні. Міністерство культури та інформаційної політики може краще не “опікуватись” тією темою. А майстрам політичного PR немає часу на використання цього неспішного інструменту - біографій. Все так швидко змінюється… Мода на вкиди в телеграмі. Залишається ходити до бібліотеки та читати численні переклади біографій персон світового масштабу.

Біографії не тільки тому що довго пишуться, вкрай рідко зустрічаються в нашому політико-культурному ландшафту, а перш за все тому що це високоточна зброя. Тепер, у воєнний час багато хто став чіткіше це розуміти. Гарний біограф робить свого "піддослідного" не тільки популярним, а перш за все - вразливим. Це лякає.

До війни в бібліотеці  приміської Галицинівської ОТГ, яку останніми місяцями майже щодня обстрілює ворог з реактивної артилерії, я взяв й прочитав товстелезний бестселер "Інга" від Скотта Ферріса, який читався ніби пригодницький роман. Інґа Арвад – данська королева краси, зірка балів у верхівки Третього Райху, кохана жінка майбутнього президента США Джона Ф. Кеннеді, успішна репортерка, підозрювана у шпигунстві, справа якої знаходилася під особистим контролем директора ФБР Едґара Гувера.

А років 15 тому прочитав політичну біографію “зірки” 90-х А.Собчака, яку майстерно написав Юрій Шутов, ленінградський журналіст й отримав за це в путінській Росії довічне покарання. Аж дотепер, виписані там характеристики нікчем, якими себе любив оточувати пан Анатолій, не виявились помилковими. А до “носія портфелю” й поготів.

Тому залишаюсь при своїй здогадці, що ідеологічна зброя у вигляді збалансованої біографії, була довгий час заборонена до вживання в колонії під назвою Україна. В крайньому разі - мемуари, накладом не більше 1 тисячі примірників. Чи спогади - помічника-соглядая з жандармськими погонами. Коли історична література звільниться з під агітаційно-пропагандистського використання, тоді публіка отримає велике враження від деяких сюжетів. А коли читати не буде кому - обов'язково кіно знімуть українські кінематографісти. І це вже не фантастика й сон після обіду. Вимоги часу - відкрити світу український феномен.