Україна у вогні: Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну

Днями відбулося те, у що так довго не хотілося вірити ні Заходу, ні багатьом українським політикам, ні частині українського суспільства: Росія на чолі з Путіним, яка досі заявляла, що "іхтамнєт", зробила спробу легітимізувати перебування своїх військ на українському Донбасі. Спочатку розіграли спектакль з визнанням "нібито-республік", так званих ЛНР/ДНР, згодом окреслили їх межі для того, щоб заявити про свої "права" бути присутніми на всій цій території. Фактично РФ вийшла з Мінських угод і розв’язала руки Україні – та ціна цього "подарунка" для всіх буде недешевою. А сьогодні вночі розпочалися масовані атаки: на Вінниччині, Луцьку, Прикарпатті та Хмельниччині палають військові частини та аеропорти.

Ще вчора більшість не уявляла, наскільки мав рацію Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба на дебатах Генасамблеї ООН, коли заявив: "Я попереджаю кожну націю в цій поважній залі. Ніхто не зможе відсидітися в стороні від цієї кризи, якщо Путін вирішить, що він може далі рухатися вперед зі своєю агресією проти України. Ваші уряди і ваш народ зіткнуться з болісними наслідками разом із нашим урядом і нашим народом. Ось чому ми повинні використати цей останній шанс для дій і зупинити Росію. Очевидно, що сам Путін не зупиниться".

Це жорстока правда. Але чому так довго цієї правди хтось не бачив, а хтось не казав, що слід робити зараз українській владі і чи здатна вона на рішучі дії – Парламент.ua спілкувався з експертами.

Українська політика Путіна є результатом великої геополітичної гри, економічних провалів і власної амбітної мрії

Кандидатка історичних наук, доцентка кафедри історії факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича Ганна СКОРЕЙКО сумнівається в тому, що правляча українська політична еліта наважиться на рішучі дії.

Поки частина українських політологів, журналістів, лідерів громадської думки були доволі оптимістичні у прогнозах російсько-української агресії: мовляв, "без паніки", "Путін не посміє" і тд., її дописи в соцмережах були більш реалістичні. Її як історика в заявах та діях РФ багато що насторожувало.

"По-перше. Від самого початку розпаду СРСР в Москві сприймали Україну як частину свого політичного світу, її повернення до складу Росії вважалося тільки питанням часу. Відкладеним рішенням. Переломним став 1999 рік, коли Кучма виграв своє друге президентство на демократичних виборах, а в Москві відбулася операція "спадкоємець", в результаті якої на найвищий пост прийшов Путін. Ось тут ми бачимо перші серйозні ціннісні відмінності.

Путін ніколи не приховував що він великий прихильник Російської імперії, при будь-якій нагоді нагадував, що усі республіки – це подарунок Леніна. Особливо болісним для нього стало віддалення України, яку він неодмінно асоціював з Малоросією, а південно-східні області згадував як велике надбання Катерини ІІ.

Але всі спроби Путіна встановити контроль над Україною провалилися. Для нього це стало особистою поразкою. А такі політики авторитарного складу не терплять провалів. Він попав у капкан власних страхів", - нагадує Ганна Скорейко.

Вона продовжує, що, по-друге, Путін - президент великої держави.

Амбіції відновити провідне місце найбільшої держави у світі змушували його до рішучих кроків у геополітичних іграх. Він чітко виголосив програму своїх дій на Мюнхенській безпековій конференції 2007 року,  кинув виклик світові, який його не почув. Перший крок у реалізації плану – війна в Грузії 2008 року йому зійшла з рук. Другий крок – анексія Криму 2014 року супроводжувалася болісними санкціями, але не зупинила від розгортання боїв на сході України. Далі війна в Сирії, де він навіть легалізував свої дії. Але не отримав найголовнішого – покірної України. Мінські угоди стали дамокловим мечем над Україною, а його тримав у своїх руках Путін. І він знову шаленів, бо в Києві була не тільки пуповина Росії , але й завершення його великого проекту – зібрання земель Російської імперії, контроль над Чорним морем.

По-третє.  Путінська економічна модель виявилася вкрай дірявою. Зайняти провідне місце у світі без модернізованої економіки неможливо. Світ тисячоліттями розвивається за своїми законами, де взаємообмін має бути адекватним. Тому Путін пішов за вкрай ризикованим сценарієм – виставив на торг природні ресурси і страх. Опинившись між об’єднаною Європою і Китаєм,  Росія мало має шансів на виживання, тому закономірним є створення економічного простору,  Україні відведено особливе місце ресурсної бази, де найціннішим ресурсом є люди.

Тому його українська політика є результатом великої геополітичної гри, економічних провалів і власної амбітної мрії увійти в історію за прикладом Володимира Великого чи Володимира Мономаха як збирача земель руських. Він цього ніколи й не приховував. Крок за кроком він реалізовував свій план. Але зараз процес прискорився. Йому дуже хочеться все встигнути".

Другого Мюнхена може не бути

Історія часто повертає нас на пройдені уроки, ніби випробовує, чи зробили ми роботу над помилками. Зараз, особливо після виходу фільму 2021 року "Мюнхен. На порозі війни", виникло багато порівнянь нашої ситуації з 1938 роком, коли світ не вірив у підступність Гітлера. Натомість Ганна Скорейко наголошує, що нинішня ситуація більше подібна з японською інтервенцією в Маньчжурію 1931 року.

"Про Мюнхенську угоду 1938 року  згадують усі, бо це ближня для нас усіх подія, яка безпосередньо вирішила долю Європи, - каже історикиня. - Асоціативний ряд з сучасністю беззаперечний. За виключенням двох серйозних моментів. Так Англія і Франція вийшли з Першої світової війни переможцями, але з такими важкими втратами, що відновитися до 1938 року так і не змогли в повному обсязі. Вони справді не були готові до нової війни. В прямому розумінні цього слова. На відміну від Гітлера, який підгодовував свій народ ідеями реваншизму та іредентизму, у них не було тригерів для воєнних маршів у своїх містах. Сьогоднішня Європа таких глобальних економічних проблем не має. Навпаки, розвивається стабільно навіть в умовах пандемії. Крім того, вона пам’ятає наслідки більшовизму, який сповідує Путін, і не дасть себе заманити примарою миру. Особливо сильні оборонні аргументи у країн колишнього соцтабору. Тому другого Мюнхена не може бути.

Чому маньчжурська історія 1931 року може бути для нас цікавою? Бо після Першої світової війни Китай розвивався як класична постколоніальна держава, а Японія скористалася слабкістю китайського уряду і, організувавши "диверсію" на залізниці, зайняла Маньчжурію. Пояснення уряду Японії – необхідність захистити населення Маньчжурії від більшовиків. Глава китайського уряду Чан Кайши заборонив китайським військовим частинам чинити спротив, щоб уникнути загострення ситуації і розповзання японської інтервенції на інші території. Китай звернувся до Ліги Націй, але поки комісія розбиралася, японці створили маріонеткову державу Маньжчоу-го, яку використали у своїх подальших політичних та військових діях.

Коли я писала про Маньчжурський приклад, ще не було рішення Путіна про визнання на території ОРДЛО маріонеток, названих суверенними державами ДНР і ЛНР…

А ще білоруський аншлюс пройшов непомітно для світу. Це неприємний знак.  Бо Путіну це теж зійшло з рук.  Першими мали б про це заявити самі білоруси. Але вони мовчать.  Значить, наступний крок був точно неминучий…

Україна для Путіна – особистий біль ганебних провалів і вона "має бути знищена

Ганна Скорейко, зважаючи на різноманітні історичні алюзії, прогнозує, як розвиватимуться події далі.

"Усі відповіді на наші питання Путін дав у своєму програмному виступі 21 лютого 2022 року, - констатує вона. - Він керується екзистенціальною ідеєю відновлення величі Росії і готовністю піти на радикальні заходи, щоб змусити світ прийняти його умови. Україна для Путіна – особистий біль ганебних провалів і вона повинна бути знищена. В прямому розумінні цього слова. При цьому зауважу дуже важливий аспект – Путін привселюдно зв’язав усіх своїх вищих посадовців залізним ланцюгом. Мені  це нагадало  лють і майже нав’язливу ідею втопити в крові Гетьманщину Петра І після "зради" Мазепи. Цікаво, що як тоді, так і тепер населення Росії прийняло болі і психоделіку своїх правителів на себе.

Він не буде озиратися на Захід. Анексія Криму позбавила Путіна місця поряд з лідерами семи провідних країн світу. Тому він підготувався до протистояння. У нього є в запасі 17 трлн фонду національного надбання, а також абсолютно покірне населення, яке прийме свою долю як посвяту вождю. Він мислить в своїй парадигмі маніяка-одиночки, який точно знає, що йому вдасться всіх переламати.

Усі впевнені, що наш закуток не зачепить - та гляньмо на карту…

"Щодо того, що слід робити владі - варто дослухатися до військових фахівців, - радить історикиня. - Дипломатичні відносини мусить розірвати. Звісно, евакуювати з Росії усіх українців, які хотіли б повернутися на батьківщину. Тому що уже дві її території анексовано і Путін на весь світ проголосив свій священний похід на Україну. Нам треба готуватися до великої оборони. Події розвиваються дуже стрімко. Для цього маємо і сили, і можливості, і союзників.

Як депутатка міської ради, нагадаю, що у Чернівцях організовуються підрозділи тероборони, йде військова підготовка усіх бажаючих. Але в цілому можна сказати, що життя тече в паралельній реальності. Усі впевнені, що наш закуток не зачепить. Проте давайте глянемо на карту.  Придністров’я з його російським спрямуванням нікуди не поділося. Укриття ще потребують відповідного технічного огляду, забезпечення усім необхідним базовим набором – вода, ліки першої необхідності, продукти, санвузли, генератори. Для початку будемо формувати систему вказівників, щоб люди могли легко знайти укриття. Особливо важливо, на мій погляд, сьогодні подбати про належний захист дітей, стариків і хворих. Думаю, без організованих волонтерських молодіжних груп не обійдемося, бо роботи дуже багато.

До центральної влади маю дуже багато питань. Але довіряю армії. На місцях ще треба працювати. Найважливіше на сьогодні завдання усім представникам усіх владних гілок негайно виробити спільну стратегію забезпечення життя населення в умовах війни, особливо його безпековий напрям. Всі чекають фінансування. Але, думаю, треба починати хоча би з ретельного виконання свого безпосереднього функціоналу і формування волонтерських груп. Усі разом впораємося".

У Путіна амбіції створення нової імперії

Доктор політичних наук, професор, завідувач кафедри політології та державного управління, Анатолій КРУГЛАШОВ, який очолює НДІ європейської інтеграції та регіональних досліджень Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича і глибоко цікавиться політичною історією Східної Європи, посткомунізмом та етнополітологією переконаний, що боротьба з російським імперіалізмом пролягає не лише по зовнішніх кордонах, але й по духовному світу українців.

На запитання, чому тривалий час суспільство і політики вважали, що "нападу не буде", "Путін не посміє", що "йому варто тільки глянути в очі – і все налагодиться", заперечує, що так думали не всі.

"Так думали тільки дехто. В очі там дивитись нічого, тому що там нічого немає, крім темряви, власного жаху і бажання тримати інших в такому стані, - пояснює вчений. - І він хоче не від України – він хоче від світу: визнання його ролі як світового лідера, як людини, яка творить історію і яка може впливати на інші країни, і яка визнає рівною керованій ним державі , власне, тільки одну країну – США. І певною мірою Китай. А всі решта для нього  це розмінні монети  і інструментарій для здійснення його надзвичайно амбітних планів, які він ототожнює з планами Росії. І, як ви знаєте, на самому початку Путін заявив, що Росія або відбудеться як велика держава, або не відбудеться взагалі. Свої тези він дуже чітко виклав ще 2007 року в Мюнхені, і дуже шкода, що і Західний світ, і в Україні багато людей не сприйняли тоді ці тези серйозно. Він їх і далі реалізує в певній модифікації.

Чому світ це не врахував? Насправді до того – при Єльцині, навіть при тому ж ранньому Путіні-Мєдвєдєві Росія і той же ЄС вели мову про стратегічне партнерство – згадаймо про це. Мова йшла про створення зони вільної торгівлі від Бресту у Франції до Владивостоку в РФ, про безвізовий режим для росіян. Тому зовсім інші були підходи і розмови. Але виявилося, що у Путіна амбіції створення нової імперії (хоч він і каже, що не збирається відтворити імперію). Але навіть його виступ про так зване визнання так званих ЛНР/ДНР (насправді це легалізація факту окупації Росією цих територій України і бажання розширити цю зону окупації до західних кордонів нашої держави) – він про свої плани чітко заявив. І мені дуже шкода, що вони не були сприйняті серйозно. І я думаю, що зараз, після підтвердження усіх цих фактів, намірів і явищ, продовжувати не сприймати ці факти серйозно – це щонайменше нерозумно, а щонайбільше – дуже небезпечно".

Щодо питання "масштабного вторгнення", історик нагадує, що вторгнення відбулося в 2014 році.

"Крим окупований і анексований. У 2014 році Росія, прикриваючись прапорами сепаратистських рухів, вторглася на територію, як ми її називаємо, ОРДЛО, - нагадує Анатолій Круглашов. - Відповідно зараз Росія "легалізувала" перед своїми громадянами і тільки там свою присутність. Як ми й почули, вона після деяких коливань і сумнівів визнала так звані ЛНР/ДНР в адміністративних межах Луганської і Донецької областей України. Плюс підписала відповідні угоди за абхазьким і південно-осетинським сценарієм. Тобто, в даному разі заявки Росії зроблені, плацдарм для подальшого наступу легалізований, право на використання військ за територією Росії отримане. Які ще сигнали потрібні? Єдине що Путін вичікує слушного моменту і перевіряє готовність як українських військ протистояти розширенню агресії Росії, так і реакції світового співтовариства. Він ретельно зважує, з якими ризиками він зустрінеться, і як йому відтак на них реагувати – його команда зараз це прораховує. Обраховує всі ресурси: наші, свої, світові, ризики. Бо зрештою ця війна не дуже популярна в Росії.

І врешті решт Путін, який так любить імперську історію – якщо він пам’ятає уроки Російської імперії, то хай пригадає, що якраз Велика війна 1914 – 191 років  і стала могильником цієї імперії. Хай прочитають це його експерти і аналітики і може, доведуть до його відома… Хоча я думаю, він настільки поглинутий своїми маренням величі, що навіть якби йому щось довели - боюсь, це не спрацює. Інша війна – в Афганістані – стала могильником спроб відродити цю імперію, яку здійснив Сталін. Вона була відроджена на певний час ним і загинула в 1991 році. Тому я б радив "господину Путину и его соратникам – поаккуратнее играть с войной".

Тож нашій владі потрібно зараз мобілізувати всі ресурси суспільства – насамперед військові ресурси, і невійськові, подбати про радикальні заходи щодо зміцнення цивільної оборони – тому що, на жаль, наша вся структура захисту цивільного населення наразі практично відсутня. Терміново розгортати структури територіальної оборони, які з одного боку звільнять наші збройні сили від виконання другорядних завдань, а з іншого боку – дадуть можливість перешкоджати противнику в разі просування закріплятися і почуватися господарями на наших територіях. Ясна річ, що при цьому ми повинні максимально активізувати нашу взаємодію з союзниками, і ще багато робити речей, які би спонукали Росію зрозуміти, що у неї надто багато проблем усередині країни і вони неминуче будуть загострюватися вже ближчим часом".

Велич Сталіна не дає спокою нинішньому господарю Кремля

Історики часто посилаються на "уроки історії", на події, які сьогодні модифіковано в тому чи іншому вигляді повторюються. Путін також "вдавав з себе історика", хоча справжні вчені радили б йому акцентувати свою увагу на іншому.

"Виступ Путіна перед оголошенням т.зв. визнанням ДНР/ЛНР – фактично перед початком нової фази агресії Росії проти України – це майже годинна "лекція" про своє бачення історії, - нагадує Круглашов. - Якісь надумані факти, абсолютні вигадки, це нагадало мені знамениту пісню часів Сталіна – "Товариш Сталин, вы большой учёный, в языкознании познавший толк". Бачу, що слава Сталіна, його прийоми, його велич, його жах, вміння лякати не тільки своє населення, але й світ, не дає спокою нинішньому господарю Кремля – а точніше, бранцю його міфів, його стін, його кривавої історії. То краще би Росія зараз згадувала події 1991-го року чи 1917-го року. І думати, і марити про Росію в термінах, якою вона була завдяки германськкій принцесі Слфії – Катерині ІІ  чи завдяки Ніколаю Павловичу – то треба пам’ятати, що той же Ніколай Павлович, Микола Перший, закінчив своє життя, напевно, дуже сумно – Кримською катастрофою. Варто Росії зосередитися не на подіях "времён Очаковских и покоренья Крыма", а на подіях Кримської катастрофи, 17-го року і 91-го року. Але на превеликий жаль, за це доведеться заплатити величезну ціну не тільки їй, а і нам, і світові".

Також Анатолій Круглашов нагадує про відомого українського діяча Михайла Драгоманова, життя і праці якого дуже детально досліджував.

"Багато в чому Драгоманов був правий. Він казав, що становлення української політичної і національної свободи можливе лише в умовах демократизації Росії, - розповідає вчений. - Так це і відбулося в 1991-му році. Він, щоправда, мріяв про можливість федерації – причому, широкої федерації, не просто слов’янських народів, а східноєвропейської в контексті загальної європейської конфедерації – ні багато, ні мало. Але щодо наших взаємин з Росіє, а власне – з Москвою, Драгоманов написав чудову, ємну, стислу і вичерпно точну брошуру: "Пропащий час: Українці під Московським царством". Оце його чітка і однозначна відповідь на екскурси про історичну велич і таке інше.

На жаль, повинен сказати одну річ, яку мало хто артикулює і яку мало хто розуміє зараз.  Наша драма і трагедія як українців, як нації, як суспільства, як народу полягає в тому, що ми зараз воюємо проти спроб відновити імперію яку, на превеликий жаль, у попередні століття творили і багато наших видатних людей. Тобто, ми боремося з імперією, яку частково породжували і деякі наші попередники. Тобто наша боротьба пролягає не лише по зовнішній лінії кордонів і рубежів України, але й по нашому власному духовному світу і наших серцях. Ми повинні вийти з цієї боротьби з імперією і імперськістю  переможцями".

Дуже важливо, щоб влада говорила людям правду

Політолог, директор соціологічної служби "Український барометр" Віктор Небоженко наполягає на тому, що влада має казати людям правду.

"Чому не хотілося вірити у найгірше - ну по-перше, українське суспільство – воно по натурі добре і вірить в краще. Так влаштована, мабуть, будь-яка людина. По-друге (я скажу зараз неприємні речі), на жаль, історія показує, що виживає, або "правильно чинить опір" здійснює те суспільство, в якому відбувається ЄДНІСТЬ, СОЛІДАРНІСТЬ  між владою,  армією і народом. Перепрошую за голосні слова – але все це присутнє в Україні. І  влада у нас є, і народ, слава Богу, роботящий і добрий, і армія є. Але на жаль, довгий час влада намагалася не тривожити народ. А народ бачить, що щось відбувається.

Армія також не знає, наскільки вона може розраховувати на владу і на суспільство. І це нова ситуація, яка, на жаль, має вирішуватися тільки в Офісі президента, у Верховній Раді, в Кабміні… Ось вам приклад: коли певний ворог нападає на певну країну, то в суспільстві відбуваються процеси об’єднання, солідарності – чого немає у звичайному цивільному житті. Наприклад, багаті об’єднуються з бідними. Ви ж пам’ятаєте, як це було у нас на Майдані, коли і люди з великими грошима, і люди бідні однаково боролися за демократію, за свободу, за гідність. Потім це швиденько стихло… Так само було згодом у 2014 році – люди багаті, люди бідні, якщо не всі, то якась велика їх частина пішли на фронт, намагалися щось зробити… Зараз нинішнє політичне керівництво країни ще не розуміє, що треба трохи послабити хватку, треба дати парламенту – бути парламентом, Кабміну – працювати як Кабміну… Ось у чому проблема. Підняти рейтинг  чи авторитет президента – але знизити політичну силу Офіса президента, який стягнув усе на себе, а під час війни чи під час реформ він "не тягне"… Це дуже важливо – говорити людям правду. А президент вважав, що якщо він говоритиме правду – що на нас нападають, що у нас дуже небезпечна ситуація, що дуже все складно і потрібна консолідація суспільства – що це все буде сприйматися як істерика. Хоча, можливо, і він не винен у цьому – адже не в кожного президента буває війна, розумієте? Йому просто дуже сильно не пощастило. Два роки до цього він був миротворцем, це також об’єктивно. Він переконував насторожене українське суспільство в тому, що "якщо подивитися в очі Путіну – він розтане". А ми-то все вже розуміли, що це не так, ми все це проходили в 2014-му, 15-му, 16-му роках…  Він розраховував на ті Мінські угоди… І тільки зараз він перестав бути миротворцем і починає бути президентом воюючої країни – але все ще повільно, повільно… Гляньте, яка блискуча в нього була промова в Мюнхені. Чудова! Це був пік політичної волі президента Зеленського. А наступна промова – коли в РФ були визнані так звані республіки ДНР-ЛНР і російська армія вторглася на цю територію – він нас вмовляв бути спокійними, не поспішати з висновками і тому подібне… Тобто Офіс президента у своєму ставленні до війни і до населення ніяк не може знайти ту грань, коли треба говорити правду, а коли можна промовчати для того, щоби зробити якісь важливі політичні кроки.   Така в нас, на жаль, ситуація.

Та все одно я глибоко переконаний, що майбутнє української перемоги – за консолідацією влади, української державної машини, армії і всіх верств населення.

Бо як же – в інших країн так вийшло, а в нас ні? Будь-яка країна, де перед лицем ворога об’єднувалися влада, армія  і народ – та країна не бувала скореною. Чому захід так скептично дивиться на нас? Тому що бачить, що між владою і народом немає цієї готовності бути в єдиному пориві. Офіс президента намагається вдавати з себе єдине джерело опору. Але сила України в народі, в суспільстві. Що придумують українці, коли вони об’єднуються – то мало місця всім! Якщо такого не буде - це небезпечніше навіть за наступи танків на Донбасі".

Читайте також

Війна з Росією може прийти в домівки американців - Зеленський

Якщо завтра війна: як підготуватися до сигналу "Увага всім!" - відео