Тікали з дитиною по мінах і трупах, а батьки залишилися у полоні: що відбувається в окупованій Бучі

Парламент.ua публікує історію мешканки Бучі Віри (ім`я героїні змінено з міркувань безпеки), якій дивом вдалося вижити і втекти з окупованої рашистами Бучі. Ця історія вражає не лише жорстокістю й цинізмом окупантів, але й тим, наскільки не готовим до війни виявилося цивільне населення України. Ми не рекомендуємо до прочитання цей текст людям з вразливою психікою.

У двір залетіла частина людського тіла

Свою історію Віра розповідає нам телефоном. Розповідає дуже спокійно і, я б навіть сказала, взагалі без емоцій. Я не питала, чому саме так, без сліз, без запинок, без пауз…

Перші три дні війни ми вважали, що перебуваємо в безпеці, вірили в ЗСУ та місцеву владу і навіть не думали про евакуацію. Аж раптом 27 лютого ми почули страшний гуркіт, цей гуркіт важкої техніки ні з чим не сплутаєш. Виявилося, що то на сусідню вулицю заїхала колона кадирівців. Наші війська вступили з ними в бій, стріляли повсюди. Наша хата вціліла дивом, що сталося з рештою ви можете побачити на фото. Ми "відбулися" лише нижньою частиною людського тіла, яка залетіла на подвір`я і великими людськими кістками, які розбили скло у вікні.

Поки тривали бої ми з 3-річною донькою сиділи у підвалі. У всьому селищі пропало світло і вода. Зрештою, кадирівців розбили, все затихло.

Того ж дня на нашу вулицю приїхав мер міста. Запевнив, що все буде добре, боятися нічого. Комунікації відновили. Ми його послухали і знову повірили у швидкий хепі-енд і не виїхали.

Буча (Фото: Парламент.ua)

Розстрілюють за пости у соцмережах

Утім, спокій наш тривав недовго. Вже 4 березня ми знову почули цей страшний гуркіт, тільки з іншого боку вулиці. У містечко зайшла довжелезна (як ми потім вже дізналися, 27-кілометрова) колона російської техніки. Наші пробували її розбити, але чисельна перевага орків складала приблизно 1:10, тому українські війська були змушені відступити. Знову підвал, знову немає світла і газу.

5 березня ввечері до нас прийшли окупанти. Навезли дуже багато техніки, яку ставили просто у дворах людей. До сусідів на город заїхав танк, до нас у двір - БТР.

Військові почали ломитися в усі хати - повибивали вікна, позносили паркани і стовпи від ліній електропередач. У всіх, хто був у хатах. Першим ділом позабирали всю техніку – мобільні телефони, планшети і комп`ютери і пішли геть. Наказали, аби ми не вмикали ліхтарі, бо за це розстріляють – вважатимуть, що ти подаєш сигнали нашим військовим.

На ранок наступного дня рашисти прийшли знову і забрали, як вони сказали, на допит, мого чоловіка і батька. Допит стосувався змісту телефонів (соцмереж зокрема). Орки шукали тих, хто навів українські війська на кадирівців. Багатьох людей розстрілювали просто на вулицях. До мене в хату привели сусідку з малою дитиною і нам вчотирьох (я, дитина і сусідка з дитиною), веліли сидіти в підвалі і не виходити. Пізніше до хати привели ще 15 людей, які тікали з Гостомеля, а потім ще 14-річного хлопчика, ніби з тероборони. Наказали зв`язати його і стерегти, щоб не втік. Інакше розстріляють всіх. Говорити голосно не можна, свічки чи ліхтарі палити не можна – розстріл.

Наступного дня, 7 березня, повернули тата і чоловіка. На щастя, вони були живі. Відтоді вони стали, як би це сказати, іншими. Нічого не розповідали, крім того, що лежали зв`язаними і що з ними “розбиралися" за пости у телеграмі.

Того ж дня до хати прийшов російський командир. Не знаю, чи можна взагалі говорити про якусь його гуманність, але він побачив малих дітей і наказав вивезти з двору БТР і принести нам їхні сухпайки. Люди, які були у нашій хаті. Казали, що нам ще сильно пощастило, бо в сусідніх селах убивали всіх підряд, навіть малих дітей. Так ми жили до 10 числа.

Буча (Фото: Парламент.ua)

Трупи на дорогах лежать тижнями

10 березня по радіо ми почули про гуманітарні коридори і тато сказав, що потрібно тікати, інакше ми просто не виживемо. В хаті закінчилися всі продукти, бо ж ними годували тих 15 чоловік, які до нас привели. Крім того, військової техніки рашистів ставало все більше, їм прийшла і підмога у вигляді провізії та палива.

Тато пішов до окупантів запитати, чи можна нам якось вибратися по зеленому коридору. Ті сказали, що можна вивести дитину, але тільки пішки, бо всі машини. Навіть цивільні, розстрілюють. Ми посадили дитину у візочок, зробили з простирадла білий прапор і пішли пішки в сторону Ірпеня. Кругом на узбіччях валялися трупи, які вже розкладалися. Тіла лежали по 4-5 днів і їх неможливо забрати…

Два російських блокпости у гуманітарному коридорі ми пройшли відносно без проблем. Щоразу нас обшукували мало не до трусів, допитували, куди йдеш, треба було стояти з піднятими руками. У тих, в кого ще були мобільні телефони, забирали і тут же розстрілювали техніку з автоматів.

Читайте також

Війна війною, а похід до моря - за розкладом: як живе Одеса у часи війни

Немає ліків, звикли спати під обстрілами: репортаж з Харківщини (фото, відео)

На третьому блокпості росіяни нас не пропустили. Виявилося, що в української і російської сторони розходяться дані про години роботи коридору. Наші говорять, що вони працюють від 9 ранку, а орки – що від 15. Довелося знову чекати в якомусь підвалі, але зрештою нас випустили і ми дійшли до мосту перед Ірпенем. Міст був замінований, прямо перед нами підірвалася машина з цивільними, але треба було йти, бо дороги назад тут немає. Росіяни не дозволяли навіть озиратися назад - стріляли. Ми йшли по мінах і трупах, потім по болоту. Нарешті нас зустрічають у коридорі українські МНС-ники, які нас супроводжували далі. Нас посадили в автобуси і ми повільно поїхали.

Доїхали ми до першого російського блокпоста і тут знову почалося. Чекали чотири години, врешті окупанти нас так і не випустили, сказали, що ми будемо ночувати у автобусах на дорозі. Про ці коридори орки взагалі що знають і вони їх бісять.

Буча (Фото: Парламент.ua)

Тим часом стемніло і над нами почали літати ракети. Ми знайшли підвал, жінки з дітьми заховалися там, чоловіки – на вулиці.На дворі -10, а в підвалі прорвало каналізацію. Було холодно. Вогко і дуже смерділо. Нарешті вранці цим хлопцям з МНС вдалося якось домовитися з росіянами і нас випустили. І наші, і навіть окупанти сказали, що нам просто фантастично пощастило. Це було 12 березня.

Сирен у Бучі не вмикали ні разу

Нині ми у безпеці, але психіка в усіх підірвана. Найлегше перенесла увесь цей жах, як не дивно, наша дитина. Мабуть, тому що ще мала і не все розуміє.

Ми змінились, вже нічого не буде як раніше. Ми намагаємося нормально спілкуватися, навіть жартувати потроху, але закривши очі, одразу бачиш дорогу, повну трупів, і як ми завмираємо з піднятими руками, очікуючи на рішення стосовно нас.

Ми досі не можемо зв`язатися з моїм свекром та свекрухою, які залишилися в Бучі в полоні окупантів. Про їх долю нам нічого не відомо. Прикметно, що увесь цей час їхні телефони перебувають в мережі і навіть є активність в соцмережах. Тобто, їхні телефони використовують окупанти. Тому будьте дуже обережні у спілкуванні, навіть телефонному. Ми зрозуміли, що усі соцмережі, усі месенджери, всі розмови слухають і читають.

Якщо відкинути емоції і мислити тверезо, то скажу, що за увесь час перебування в Бучі, ми жодного разу не чули сирен повітряної тривоги. Їх просто не було. Ми вже навчилися визначати небезпеку самі по звуках літаків і ракет – що і куди летить. Нас зовсім не інформували про можливий відхід українських військ, про можливу окупацію. Ніхто про це не сказав: ні міська влада, ні радіо, ні телебачення. Щобільше, цивільне населення абсолютно не знає, як правильно поводитися і що взагалі робити у таких ситуаціях як наша, коли потрапляєш в окупацію. Новини про успіхи ЗСУ для підняття бойового духу – це добре, але реальна інформація відрізняється від того, що ми чуємо і бачимо.

Щодо деморалізованих окупантів, то так. Ми таких бачили теж. Їх небагато, до речі. Вони кажуть, що не розуміють, навіщо вони на цій війні і хочуть повернутися додому. І їм теж страшно. Але вони мусять виконувати наказ. Бо інакше їх прикінчать свої ж. Але думки про те, що вони могли не допустити цієї війни у них немає. Але більшість орків – вірні солдати путіна, які вірять у все, що розповідають на росії.

Попри пережите, я мрію повернутися додому і так само як і на початку вірю в ЗСУ. Думаю, що путін та його армія розуміють, що їхні плани не виправдалися, тому й казяться, і поводяться так жорстоко. Щоправда, коли буде перемога, сказати важко.

Читайте також

Евакуація з пекельної Київщини: Спогади людей, які ризикнули життям і втекли, аби врятувати родину

Військові приймають подарунки від Кіма, цивільні гинуть у чергах до магазину: як живе Миколаїв (фоторепортаж)